1. Тема: зображення дитинства головного героя та повоєнного життя людей сільської місцевості. Ідея: уславлення доброти, людяності; шанобливе ставлення до дорослих; засудження війни.
Тирлик — маленький хлопчик років 4-6. Невідомо, чому його так називали. Можливо, прозвали Тирликом ще тоді, коли він був зовсім маленький і не вимовляв звука «р» У Тирлика була мама, яка знахо дилася далеко від нього. Виховували хлопчика дідусь та бабуся, з якими він проживав на хуторі, де, окрім нього, дітей не було. Товаришував Тирлик тільки з ді дусями та бабусями, бо на хуторі, окрім нього, дітей не було. Коли і появлявся хтось молодший, то це був не хуторянин, а із сусіднього села, куди ходили на свята. Одного разу приїздила дівчинка Люба, з якою хлопчик подружився, навіть надумав оженитися, аби вона лишилася і не поверталася в місто.
Объяснение:
Думаю, чи випадково так склалося, що один із найсильніших наших боксерів — Володимир Кличко — вкотре підтвердив свій титул чемпіона саме тоді, коли в кінотеатрах почали крутити перший за роки незалежності дитячий фільм «Іван Сила». А ще — чи міг би кіногерой Іван Сила, як ті ж таки брати Клички, стати позитивним прикладом для підлітків, яким адресовано фільм? Чи здатен він із його кіно-гаслом «Правда завжди переможе» стати для хлопчаків тим, на якого хотілося б рівнятися? Таким собі «міцним горішком» і супергероєм, родом із закарпатського села Білки.
І ще думаю, чому книжка Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007), яку покладено в основу кінострічки, опинилася якось на маргінесах. Може, це тенденція — не говорити про книжки? Бо й про те, що за романом Володимира Рутківського «Сторожова застава» («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», 2012) теж зовсім скоро знімуть фільм, навіть профільні літературні сайти ні словом не обмовилися. Дивно, бо в університеті мене вчили, що екранізація — вторинний продукт, це завжди інтерпретація літературного твору, погляд цілої команди людей — режисера, сценариста, акторів, костюмерів, продюсерів, зрештою, глядача й багатьох інших. Це завжди щось цілковито відмінне від літературного твору, де відбувається головним чином діалог книжки й читача, навіть не автора й читача. Бо те, що автор «хотів сказати» часто не має нічого спільного з тим, що він у результаті сказав. Адже й послання авторів фільму «Іван Сила» (режисер — Віктор Андрієнко, сценарій Віктора Андрієнка та Ігоря Письменного) відрізняється від того, яке, підозрюю, мав на увазі автор книжки. У книжці Гавроша головне — пізнавальність і розважальність: треба було розповісти дітям цікаву й захопливу історію про їхнього співвітчизника, не вдаючись особливо в роздуми про те, ким був Іван Фірцак, чому він став саме таким, чому покинув кар’єру в розквіті слави й повернувся в Україну, де його благополучно на довгі роки забули. У розважальній пригодницькій книжці можна зробити героя трохи смішним і карикатурним, характери — поверхневими, можна наприкінці кожного бою чи трюку вкладати йому в уста мрії про «мамині галушки», а в іншій книжці (про дитинство Івана Сили з серії «Життя видатних дітей» «Граней-Т») можна взагалі написати, що мама в Іванка померла, коли той був ще зовсім малий… Гм, а може, згадка про мамині галушки — то мало би бути не смішне, а навпаки — дуже сумний лейтмотив, який би нагадував читачеві, що герой твору є сиротою? Тоді все стає місця і мої претензії безпідставні.
Натомість Віктор Андрієнко в своїй інтерпретації життя Івана Сили намагається зробити кіно про велику людину, героя, якому не віддали належного. Фільм завершується епізодом, де старий уже Іван Фірцак-Кротон допомагає витягти вантажівку з багна (по суті здійснює подвиг), а односельці на те кидають: «Отак би й зразу!» й відразу розходяться. Ні оплесків, ні визнання. Стрічка вийшла трохи сентиментальна, трохи весела, а трохи схожа на голлівудські фільми про шлях селянського парубка до американської мрії. Тільки ось в українському варіанті ця мрія сон (уся ж бо історія наснилася хлопчакові, який зупинився на ніч у хаті Івана Фірцака), і це у фільмі Андрієнка чи не найсумніше. Мабуть, тому й музика у фільмі прекрасна й печальна, яка тільки в титрах змінюється життєствердним і натхненним саундтреком «ТНМК».
До речі, стрічку про найсильнішу людину ХХ століття, нашого співвітчизника й кумира європейської молоді початку ХХ століття, якого у світі знали краще, ніж в Україні, на 100% профінансувала держава. У неї, за словами Катерини Копилової з Держкіно, своя вигода — виховання молодого українського глядача, який в основному сформований іноземними фільмами, героями та цінностями. Про це говорить в інтерв’ю й виконавець ролі Івана Сили, донецький силач Дмитро Халаджи: «Найчастіше звертаємо увагу на чужих героїв. Але нам потрібно згадувати про своє, національне надбання. Це фільм про забуту історію українського народу. (…) Приміром, китайці дотепер знімають десятки фільмів про одного Брюса Лі. Адже в нас теж є ким пишатися — той же Піддубний, Фірцак і багато інших, імена яких у свій час звучали на весь світ! Але ми чомусь ховаємо це, десь це в нас закопане, зарите…». І при тому бажано згадувати таких героїв, які після здійснення подвигів жили довго й щасливо, додає Володимир Рутківський, який у своїх творах формує якраз позитивний образ історичних героїв, без плачів і марних смертей.
Які цінності сьогодні панують у світі? Раніше, у часи молодості наших батьків, головними цінностями були духовні. Вони прагнули краси, добра і миру. У сучасному світі цінності змінилися. Ми більше не бачимо щастя у родинному затишку чи тихому весняному ранку – сьогодні майже для всіх щастя полягає у матеріальних статках, грошах і владі. Хоча люди, які прагнули лише до цього, були в усі часи.
І. Карпенко-Карий у своїй комедії «Сто тисяч» також порушує проблему влади над людиною грошей. Головний герой твору – Калитка – повністю підкорився цій владі, і, щоб збагатитися, навіть пішов на злочин. Герасим хотів добути сто тисяч фальшивих грошей. Коли ж виявилося, що замість грошей у мішку папірці, Калитка ледь не покінчив з собою.
Через гроші люди, як і Калитка, ладні втратити родину, близьких, друзів, тверезий глузд, людську подобу, позбавити сенсу своє життя. Коли гроші починають керувати людиною, вона може навіть вбити, зрадити близьких, адже вона повністю втрачає самоконтроль і головне для неї тільки гроші.
Кажуть, що людину можна перевірити грошима і владою. Дійсно, так часто буває, коли людина із вихованої та уважної перетворюється на жадібну та егоїстичну саме через гроші. Коли у людини з’являються гроші, вона часто стає агресивною, забуває про друзів та близьких, хвилюється тільки про те, щоб нажитися ще більше.
У п’єсі «Сто тисяч» ми бачимо образ господаря, який, прагнучи швидко і без зусиль розбагатіти, потрапив у трагікомічну ситуацію та ще й втратив досить багато грошей. Тож автор ніби попереджає нас про те, що не можна розраховувати на легку наживу – за все доводиться платити. І часто ця плата буває занадто великою. Адже крім грошей Герасим міг втратити волю та повагу у суспільстві, міг опинитися у в’язниці без близьких та друзів. Тож гроші – це зовсім не головне, саме на це націлює нас автор у своїй п’єсі. І. Карпенко-Карий розуміє, яку владу гроші мають над людиною і хоче застерегти своїх читачів. Саме Герасим Калитка є людиною, на прикладі якої автор показує владу грошей над суспільством.
На мою думку, гроші сьогодні – це і друг, і ворог. Друг, тому що все ж таки без них неможливо сьогодні прожити. Вони – шлях до здійснення наших бажань б їх втілення. Але не слід забувати, що надмірна тяга до грошей робить людину жадібною, жорстокою та безпринципною. Тому не слід ставити собі за мету збагачення – неможливо знайти у грошах своє щастя. Адже посмішки рідних, щиру дружбу, справжнє кохання та теплу дитячу усмішку не можна купити ні за які гроші.