Сосюри "Васильки" говорить про швидкоплинність життя, про те, що треба цінувати кожну його мить, бачити прекрасне навкруги. Хіба це не щастя — йти поруч із коханою людиною, милуватися її голубими очима, радіти хлібному полю й порівнювати рідні очі з голубими квітами-васильками!
Сосюри "Васильки" говорить про швидкоплинність життя, про те, що треба цінувати кожну його мить, бачити прекрасне навкруги. Хіба це не щастя — йти поруч із коханою людиною, милуватися її голубими очима, радіти хлібному полю й порівнювати рідні очі з голубими квітами-васильками!
Українська мова:Чую їх біль, всі ті нитки, що
рвуться між їх серцем і селом, і
мені рвуться, чую їх жаль і муку.
В. Стефаник.
"Камінний хрест" — єдиний твір Стефаника, присвячений темі еміграції. У багатьох своїх новелах В. Стефаник використовує не вигадані, а справжні події. Не стала винятком і новела "Камінний хрест". Односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. В. Стефаник розуміє, що надії селян марні, знає, що їх чекає в далеких краях. Своїм твором він намагається розповісти, донести до людей, що то за марево — еміграційне щастя. З іншого боку, він розуміє двояке становище цих бідних людей, співчуває їм, жаліє їх. Вразливе на людське горе, Стефаникове серце плаче кривавими слізьми болю за селян і виплескує свій гнів у новелі "Камінний хрест".
Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав — вони померли, залишивши у спадок хатину і горба, "щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле". На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився, постарів і став господарем. Не багатієм, але свій шматок хліба мав. А тепер, на старість літ, Дідух добровільно кидає господарство. Пройнятий страшною тугою, Дідух почуває себе як камінь, що хвиля викинула на берег. Та й весь він наче закам'янів. Дивиться отупіло перед себе і нікого не бачить.
Причина цієї туги зрозуміла: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Селяни розраджують його, але вони не в змозі зруйнувати тієї страшної туги. Дідух ставить хрест на своєму политому кривавим потом полі, і цим він ніби заживо себе ховає. Тільки після обіцянки людей доглядати хрест йому стає трохи легше. Найважливіше — це добра згадка про чоловіка, пам'ять про нього в людей.
русской язик:Слышу их боль, все те нити, что
рвутся между их сердцем и деревней, и
мне рвутся, слышу их жалость и мучение.
В. Стефаник.
"Каменный крест" - единственное произведение Стефаника, посвященное теме эмиграции. Во многих своих новеллах В. Стефаник использует не вымышленные, а подлинные события. Не стала исключением и новелла "Каменный крест". Односельчанин писателя, эмигрируя в Канаду, поставил на своем поле каменный крест. В. Стефаник понимает, что надежды крестьян бесполезны, знает, что их ждет в дальних краях. Своим произведением он пытается рассказать, донести до людей, что за марево — эмиграционное счастье. Не считая того, он соображает двоякое положение этих бедных людей, сочувствует им, жалеет их. Уязвимое на человеческое горе, Стефаниково сердце плачет кровавыми слезами боли за крестьян и выплескивает свой гнев в новелле "Каменный крест".
После десятилетнего пребывания в армии Иван вернулся домой. Родителей не застал — они умерли, оставив в наследство хижину и горбу, "высшего и худшего всего сельского поля". На него потратил Дидух молодую силу, на нем искалечился, состарился и стал хозяином. Не богаче, но свой кусок хлеба имел. А теперь, на старости лет, Дидух добровольно бросает хозяйство. Проникнутый страшной тоской, Дидух чувствует себя как камень, что волна выбросила на берег. И весь он словно окаменел. Смотрит отупело перед собой и никого не видит.
Причина этой тоски ясна: это любовь к родной земле и вынужденная разлука с ней. Крестьяне утешают его, но они не в состоянии разрушить ту страшную тоску. Дедух ставит крест на своем политом кровавым потом поле, и этим он будто заживо себя прячет. Только после обещания людей ухаживать за крестом ему становится немного легче. Самое важное – это хорошее упоминание о мужчине, память о нем у людей.
жадоба до матеріального збагачення завжди призводила до духовного зубожіння. цю аксіому доводили і , і мольер, і багато інших майстрів художнього слова. не лишився осторонь і український драматург іван карпенко-карий. у комедії "сто тисяч" він зобразив характери, які у погоні за грошима забули про основи основ людського буття - моральні принципи. таких героїв у п'єсі двоє: герасим калитка і кум його савка. проте, попри спільну в житті мету - здобуття грошей, - якими різними є ці персонажі! у першу чергу, мотиви для збагачення у кожного з них - різні. першою і центральною фігурою п'єси є багатій герасим калитка. він не знаходить собі місця, прагнучи розширити свої земельні володіння: "тут недоїдаєш, день при дні працюєш, жінка з діжі рук не виймає - і тілько ж всього-на-всього двісті десятин, а то ж, мабуть, і в десять тисяч не вбереш. не спиться мені, не їсться мені" найперше його цікавить матеріальне, а духовне - повністю знецінюється. так, релігійні традиції свого народу він використовує виключно у власних інтересах, спекулюючи поняттями віри. у робітника він забирає половину хлібини, посилаючись на те, що "гріх у неділю снідать". коли жінка збирається їхати до церкви, не дає їй коней, навчає: "люде в київ ходять за чотириста верстов, а ти не хочеш потрудитися для божого дому й шість худобу ганять в празник гріх. блажен чоловік, іже скоти милує". невже калитка насправді такий богомільний? ні, факти з його життя свідчать, що це не так. і думає він у цей момент не про те, щоб вшанувати церковне свято, а про те, що "скотина гроші коштує". і, звичайно ж, центральна інтрига твору - купівля фальшивих грошей - явище протизаконне, але цього, справжнього гріха, герасим не боїться. коли савка, якого калитка взяв у компаньйони, повертається із міста, успішно розмінявши "фальшиві" купюри, коли сповіщає, що гроші "годяться", герасим розчулено каже: "куме, вашими устами бог говоре". лицемірство є ще однією виразною рисою цього персонажа. перед своїми друзями він прагне мати вигляд доброго та чесного чоловіка, який дуже любить свою жінку. насправді він поводиться зі своєю дружиною жорстоко. ось що говорить сама параска: "бий, бодай тобі руки посохли! і замолоду з синяків не виходила, бий і на старість! у! харциз - коняку жаліє, а жінку бить збирає" втім, до бійки справа не доходить: як тільки на порозі з'являється копач - герасим цілує параску. другим, хто прагне здобути гроші будь-якою ціною, є савка - змучений бідністю селянин, який живе у боргах і не знає, як існувати далі. доведений до відчаю, савка згоден продати дияволу власну душу: "пішов би до нього в гості у саме пекло: надокучило отак раз у раз позичати, нехай би дав, іродів син! чи душу йому, луциперові, треба, то нехай би брав, бо без душі, мабуть, легше, як без грошей". савка розмірковує про те, що, мабуть, сусідський поміщик жолудь має "нечисті гроші", тобто, він вже скористався цією можливістю. але наприкінці цієї ж яви савка робить ще один висновок: "е, куме, мабуть, і в тебе нечисті гроші, і в тебе душа вже не своя". і у цих словах - уся суть конфлікту, тут заховано корінь зла. про людину, яка ставить на перше місце в житті багатство, можна впевнено сказати, що вона продала душу дияволу. під час поділу грошей і калитка, і савка готові вбити один одного. втім, коли справу провалено, коли герасиму не дали накласти на себе руки, савка кається. і його покаяння - це справжнє покаяння людини-християнина: "буде здоров'я - будуть і гроші, а я навіки від них одрікаюсь, ніколи в світі не буду хотіть більше, ніж бог дає". на жаль, з боку калитки покаяння ми не
таким чином, у п'єсі "сто тисяч" іван карпенко-карий утверджує ідею духовності як основи людського життя.