У каждого человека одна Родина. Это то место на его большой территории, где он родился, вырос, которое не раз осязал своими ногами. Моя Родина – Украина. Я счастлива от того, что родилась и живу именно в Стране. Я люблю ее за безграничные, красивые, необъятные пространства. Выйди в поле – и ты залюбуешься полями высокой ржи, которая стоит будто две высокие стены. Войди а него – и тебя спрячут его колоски. Только синее небо является твоим указателем. Ласкает душу такая красота. Кажется шел бы вечность этой тропой, лишь бы она не была на исходе.
А архитектура городов украинских! Киев, Харьков, Львов. Она свидетельствует о высоком уровне культуры наших предков.
Кто не любовался Софией Киевской и Золотыми воротами княжеского города, Выдубицким монастырем и Киево-Печерской лаврой с Успенским собором, старинным Подолом Борисфен-Днепром? Все это духовные символы национальной истории и культуры, без которых не мыслится наша земля. Вот уже пятнадцать столетий высится на днепровских склонах Златоглавый Киев, которому выпала историческая миссия стать «матерью городов русских», сыграть важную роль в формировании одного из величайших государств Европы Киевской Руси.
Осматривая с высоты киевских холмов далекие пространства вне Днепра,
невольно задумываешься: откуда мы пошли чьи мы дети? Хочется знать, кто жил
на наших землях несколько тысячелетий тому назад и каким языком общались наши предки, какого происхождения слово «Украина».
Осматривая с высока родную землю, захватываешься ее красотой и величием. Какая ширь! Какое пространство! На западе возникают зеленые Карпатские торы, на юге золотится море золотой пшеницы, на востоке встают терриконы донецких шахт, на севере багровеют красной калиной лисы. И все это моя Родина – Украина.
кільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.
