Характеристика Петра На частку головного героя випало велике випробування: він сліпий від народження, і повинен поступово прийти до розуміння своєї цінності і потрібності в цьому світі. Спочатку йому складно спілкуватися з однолітками, але поява в його житті Евеліни приносить йому чимало приємних хвилин: він знаходить подругу, близької людини. По суті, Петро хоче знайти своє місце в житті, але спочатку йому потрібно прийняти факт власної сліпоти. Довго він не може змиритися з тим, що не такий як усі, що не бачить світ. Він повинен прийти до розуміння того, що володіє великим талантом, і захотіти його розвинути до високого рівня. Багато в чому досягненню цієї мети сприяє вплив дядька Максима, який вигадує для племенников нові випробування. Ми бачимо, як з недовірливого і невпевненого юнаки Петро поступово стає сильною людиною, люблячим життя. Коли він перестає жаліти себе і починає дихати на повні груди, результати не змушують на себе чекати: і ось Петро вже сліпий музикант. Короткий зміст історії розповідає про те, як у нього утворюється сім'я, особисте щастя. Характеристика Евеліни Це була мудра і добра дівчинка, розвинена не по роках. При першому знайомстві можна помітити її незворушність і спокій, з яким вона дивилася на звичайні речі. По відношенню до Петра вона ласкава і прониклива. Недарма в ній одній в дитячі та юнацькі роки сліпий бачив відраду і втіху. Евеліна - перший і єдиний друг Петра, згодом його кохана. Їхні стосунки гармонійні, з часом вони тільки міцніють. Евеліна завжди сприймала біль Петра як свою власну. Момент, коли вона дізналася, що він сліпий, запам'ятався їй на все життя: вона плакала над цією обставиною так, немов хлопчик (в ту пору ще незнайомий) був її близьким родичем або другом.
На мою думку, "слово, чужинцям кинуте на сміх" означає те, що українська мова довгий час була під забороною для багатьох жителів України. Чого лише варта епоха панування Радянського Союзу з їхньою політикою радянізації. І навіть зараз є багато людей, які не визнають українську мову в якості самостійної. "Співочий грім батьків моїх" навпаки ж говорить про те, що наші пердки говорили українською мовою і для автора мова є не лише ознакою нації, але і символом єдності поколінь. Він вказує на те, що українська мова буде невід'ємною складовою української нації. І без неї ніяк не може бути України.
В своєму оповіданні «Білий кінь Шептало» відомий український письменник В. Дрозд порушив важливі соціальні проблеми, які повинні хвилювати кожну особистість, що схильна до самовираження і самоусвідомлення.Алегоричний образ білого коня Шептала став у оповіданні символом особистості, яка виділяється з натовпу і відрізняється від оточення. Читаючи твір, розумієш, що думки коня, які висловлює в оповіданні письменник – то думки справжньої, особливої, неординарної людини, а зовсім не тварини. У суспільстві таких людей часто називають «білими воронами», тому навіть біла масть героя оповідання обрана не випадково і є своєрідним натяком на цей відомий вислів.Кінь Шептало відчував свою неординарність, він пам’ятав, що його мати працювала у цирку, пам’ятав і розповіді про своїх предків – диких білих коней. Але попри ці знання йому доводилося зливатися з табуном. Це Шептало робив для того, щоб уникнути вибору, щоб не впасти в око жорстокому табунщику Степанові, щоб уникнути навіть його гострого погляду.Однак, прагнення Шептала сховатися було викликане зовсім не бажанням стати частиною єдиного, але безвільного табуну. Його гнітила принизлива робота пересічних колгоспних коней, йому було огидне відчуття близькості пітних крупів табуна, якого навіть на водопій ганяли не до річки, а до колодязного корита. До речі, це теж підкреслює обмеженість світу, у якому доводилося жити Шепталові.Автор оповідання ніби звертається до свого героя із запитанням: «Чи зможе він усе життя бути позаду непривітного конюха, бігати серед спітнілих колгоспних коней, пити з корита скаламучену воду і постійно уникати натовпу?». Та незабаром з’являється і відповідь: білий кінь Шептало все-таки показує свій норов і з загорожі тікає до луків. На просторі від відчуває себе таким же вільним, як і його предки – білі дикі коні. Він купається у річці, лежить на траві, пасеться.Змивши з себе сіру брудну пилюку, Шептало стає білосніжним і сам вражається своєму віддзеркаленню у річковій воді. Саме цей момент стає поясненням того, чому конюх дозволяє собі бити Шептала так само, як і інших коней, хоча той був особливим. Дивлячись на себе білосніжного, Шептало усвідомлює свою особливість, великодушно пробачає конюха Степана і навіть починає за ним сумувати.Врешті-решт Шептало повертається до колгоспного табуна, а щоб зранку знову біти сірим, таким, як і усі інші, викачується у багнюці. Але глибоко в свідомості Шептала не згасає думка про те, що він все одно особливий. І доки у ньому буде жити таке самовизначення, його нікому не зламати. Та серед сірого натовпу все ж краще бути таким же сірим.У оповіданні «Білий кінь Шептало» В. Дрозд створив досить поетичний образ коня – незвичайної особистості, яка прагнула свободи, але залишалася в неволі, яка хотіла самовиразитися, але, скута сірою буденністю, залишалася серед натовпу, дозволивши собі один-єдиний день вільного життя
