Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.
Мета вчителя української літератури : вчити учнів відтворювати настрої пейзажних поезій, описувати власні відчуття, викликані художнім словом, виразно читати поезії, знаходити в них епітети, порівняння метафори; виховувати почуття прекрасного, усвідомлення естетичної насолоди від твору мистецтва; розвивати уміння висловити власні відчуття, емоції. Мета вчителя історії : розширити знання учнів про історичну постать Т. Шевченка; поглибити знання учнів про українське село ХІХ ст.; формувати вміння виділяти головне, розвивати діалогічне мовлення, розширити кругозір; виховувати толерантність, патріотизм. Тип уроку: комбінований Обладнання: підручник, “Кобзар” Шевченка, портрет митця, учнівські ілюстрації до поезії, роздруківка репродукції картини Т. Г. Шевченка “Селянська родина”, виставка книг Шевченка і про Шевченка, пісня «Садок вишневий коло хати», презентації : «Садок вишневий коло хати», «Кирило-Мефодіївське братство» Учні повинні знати: ідейний зміст поезії «Садок вишневий коло хати», особливості виразного читання пейзажних віршів. Учні повинні вміти: виразно читати поезію; досліджувати в ній образи, розкривати їхню роль; відтворювати настрій пейзажної поезії; описувати власні почуття, викликані прочитаним, порівнювати різні види мистецтва, робити висновки.
Шевченко надзвичайно талановитий митець і я читаю його цікаві твори з захватом. Останій твір, який запав мені в пам'ять - це "Катерина". Чистосердечною і наївною була головна героїня, покохавши жорстокого іноземця. Її палке серце було розбито безглуздість і ненавистю сучасного світу. Вимушена була іти далеко-далеко за обрій, вона не сумувала і не падала духом. І саме це мене дуже вразило. Також, ще довго я буду пам'ятати, як дивився на малюка цей самий іноземець, боязко й відчайдушно. Кмітлива дитина враз зрозуміла, хто цей кремезний чолов'яга і де знаходиться його мати. Отже, я можу впевнено сказати, що моє серце заполонив увесь твір, вразила жорстокість деяких традицій і людських вагань, здивувала сила Катерини і розум малюка. Твір "Катерина" - це, безперечно, шедевр шевченківського слова і його починань. Це один ізнайкращих творів української літератури!
Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.