— Га? — обізвався дядько.— Ну як?.. Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами. Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це. — У-ух,— видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги. Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги. — Це з заповідника,— нарешті обізвався молодший підберезник. — Заповідник далеко звідси,— відповів дядько.— Сюди з заповідника лосі не бігають. — Це з заповідника,— знову повторив менший. Дядько почав гніватись: — А вам яке діло? — Ми його з води вирятували,— сказав старший брат і ненависним поглядом уп'явся в підпалкувате обличчя. — О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого. — Ми його врятували,— знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров. — Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м'яса, не скривджу. Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней. — І роги вам віддам,— крикнув услід дядько. Вони й не обернулися, тільки наддали ходи. — Роги віддам! — ще гукнув дядько. Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось тіпнуло. Спочатку повільно ступив один крок, другий,— а потім і побіг навздогінці. — Роги віддам! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули. Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявився дужий і життєлюбний, а діти — вперті й невідступні... Тепер треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався. Але куди ти його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці — далеко, не зрушиш. Але якби міг затягти й утопити — ні хвилі не вагався б. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля. Проте лось і не ворухнувся. Припав до землі, всім великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому. Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.
Объяснение:
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні."
У неповторності людини