1937 рік Заарештували батька Григора (заслали на Сибір), мати виходить заміж за іншого.
1937 рік Малого Григора взяв до себе дядько Филимон Васильович Тютюнник. Він та його дружина були вчителями.
1938 рік Дядя і тітка віддають Григора до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Але згодом клас розформували і його перевели в російський клас.
1946 рік Після закінчення 5 класу пішов в Зіньківське ремісниче училище № 7, де одержав спеціальність слюсаря. Працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся до тітки в Шилівку. Не відпрацювавши належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії.
1950-1951 роки Знову живе у дяді і тітки, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори.
1951 рік Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом у Владивостоці. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.
1957 році Навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею і самоосвітою. Григору приходить папірець, який сповіщав, що його батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно.
1961 році Григор пише перші новелли «В сумерки» (російською мовою і за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский» ) і «Крестьянка»
1962 рік Після закінчення Харківського університету Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі.
1963 рік Переїзджає до Києва, редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання:
1966 рік Публікація першої книжки «Завязь», що принесла йому популярність
1968 рік Отримав премію за оповідання «Деревій»
1970-і роки Багато пише. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Отчие пороги».
1980 Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки. В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».
6 березня 1980 Григір Тютюнник покінчив життя самогубством (через чиновницький диктат в літературі). Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві
Для розкриття образу Марусі Кайдашихи Іван Нечуй-Левицький знаходить нові фарби. Маруся хазяйновита, чепурна, хороша мати. Та разом із тим вона улеслива, нещира, лайлива та несправедлива. Її егоїзм виявляється значно яскравіше, ніж в Омелька. Особливо помітно нещирість свекрухи виявляється в її ставленні до невісток, над якими вона збиткується.
Характери синів Кайдаша формуються в інший час. їм не властиві затурканість і приниженість, характерні для вдачі Омелька. Натомість Карпо виріс гордим і упертим, гострим на слово. Не можна без сміху читати, як він характеризує дівчат. Кого б не назвав Лаврін, Карпо знаходить влучне й дошкульне слівце, щоб висміяти найхарактерніші риси претенденток на шлюб із старшим братом.
На відміну від старшого Кайдашенка, молодший Лаврін виріс добрим, лагідним, поетичним. У розмові з Карпом про дівчат він у кожній знаходить якісь привабливі риси. Оженившись, Лаврін не може оминути сімейних сварок і хоча спочатку намагається поступитися братові, з часом перетворюється на такого самого егоїста, як і Карпо.
Мелашка, дружина Лавріна, спочатку вражає читача своєю спокійною вдачею, поетичною душею і ласкавим серцем.
И ИТОГ: Повість «Кайдашева сім’я» зіткана з побутових епізодів родинного життя. Описи природи, житла, садиби додають їй особливого колориту, а за до портрета автор показує характери героїв. Уже на початку твору через портретні характеристики Нечуй-Левицький підкреслює контраст між молодими Кайдашенками.
До Другої світової війни у Харкові, на той час — столиці України, знаходилась Картинна галерея творів Т. Г. Шевченка. По війні твори Кобзаря було передано до Києва, а у Харківському художньому музеї лишилось лише кілька робіт. Одна з них — малюнок коричневою фарбою "Казахські діти — байгуші". Написано його було у Новопетрівсь кому укріпленні, де довгий час служив поет. Байгуші — це казахські жебраки. Незадовго до прибуття Шевченка право жебракувати тут було надане тільки дітям до 10 років. Тому не дивно, що такі маленьк були частими гостями солдатських укріплень. На картині перед нами постають двоє малих хлопців. Один, старший, який уже опанував "уроки жебрацького ремесла, і жалісливу міну вже скорчив, і руки, складені "човником", благально простягнув. Менший хлопчик, тримаючи в руках миску для вареної їжі, довірливо і відкрито дивиться на нас. Ми бачимо, що при розподілі одягу дітям перепали речі, завеликі для них — сорочка, яка сповзає з плечей, штани, які ледве тримаються на худенькому тільці. Не випадково художник зображує й себе, адже його становище на засланні було таким же тяжким.
Твір сповнений глибокого співчуття і симпатії до героїв, як і інші роботи Шевченка, присвячені казахській темі. Ось чому казахський народ також вважає поета своїм національним художником.