Для кожного з нас матір – це найдорожча, найрідніша людина в світі, яка завжди може вислухати, порадити, захистити від недруга, врятувати від біди та розділити тугу чи душевний біль. Будь-яка матір ладна віддати за дитину своє життя, залишити цей білий світ заради того, щоб часточка її плоті продовжила своє існування в цьому жорстокому, але такому дорогому серцю світі.Що є величніше від образу матері? Що є благородніше від вдячності сина своїй матері за подароване йому життя, за витрачені на його виховання роки, за безсонні ночі, проведені над колискою, за лагідне серце та велику душу, що завжди прощала й наповнювала все навкруги теплом та світлом?Тарас Шевченко – великий син України, творчість якого пронизана «образом святим тієї матері святої». Поет написав безліч творів, в яких чітко викресленим виступає саме образ матері – берегині роду та сімейного вогнища.Кобзарю була добре відома доля жінки-матері в тогочасному суспільстві. З великою любов’ю згадує Шевченко свою матір, яка ростила його, просила у Бога та пречистої матері щасливої долі для своєї дитини. Вона…вночі На свічку Богу заробляла; Поклони тяжкії б’ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила
Так споконвiку було: однi умирають з ганчiркою в руцi, а другi тяглися до стяга зорi i йшли за хвостами комет, горiх розкусивши буття. / м. хвильовий / там, де закiнчується пушкiнська вулиця у мiстi харковi, за студентським гуртожитком "гiгант" колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у молодiжний парк. за старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил - п. гулака-артемовського, драматурга м. кропивницького, художника с. василькiвського. розквiт нацiонального вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм'я миколи хвильового (фiтiльова). члени товариства "спадщина" вiдновили могилу одного iз найталановитiших зачинателiв украïнськоï лiтератури початку xx столiття. у поемi "електричний вiк" микола хвильовий писав: i хiба посмiє вiчнiсть шпурнути в моє обличчя докiр? творчiсть прозаïка, поета, критика, публiциста - яскравий приклад самовiдданого служiння iдеï "загiрноï комуни", яка стала причиною трагедiï. письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся i каявся. це не могло не знайти вiдбитку в новелах, що побачили свiт у 1923-1927 рр. найбiльшу увагу розкриттю психологiï мрiйникiв, романтикiв революцiйноï доби автор придiлив у новелi "я (романтика)". новелiст прагнув розкрити душевний конфлiкт мiж старим i новим. вiдомий лiтературознавець о. бiлецький вiдзначав, що твiр "силою своєю не має собi аналогiй у новiтнiй прозi". новела "я" має лiричний зачин. саме з нього постає зримий, реальний образ матерi-украïни: "з далекого туману, з тих озер, загiрноï комуни шелестить шелест: то йде марiя! матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для перепочинку мiж жорстокими битвами". "моя мати - наïвнiсть, тиха жура i добрiсть i мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом". але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi "двi хрустальнi росинки". чому ж у чудових очах рiдноï людини сльози, над чим плаче мати-украïна? мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпоï вiдданостi абстрактнiй iдеï. письменник прагне осмислити протиставлення свiтлого i чорного, добра i зла, що поселили ся у душi головного героя новели. з одного боку - це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого - людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов'язана з матiр'ю. м. хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i смертю. стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. "я - чекiст, але я i людина", - пiдкреслює головний герой. отже, хочеться вiрити, що цiєю людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. але мiж двома началами терзається душа м'ятежного сина: андрюша i мати, тагабат - людина, з холодним розумом i з каменем замiсть серця. герой не бачить виходу. саме у такi хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття. через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. "тодi я у млостi, охоплений жаром якоïсь неможливоï радостi, закинув руку на шию своєï матерi й притиснув ïï голову до своïх грудей. потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню". i це в iм'я революцiï, в iм'я дороги до загiр-них озер невiдомоï прекрасноï письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину "голови не згубив". але ми все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеï несе тiльки зло, вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння добра i правди, руйнує людську особистiсть, людське "я". "там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрноï комуни". цими сумними словами закiнчується трагiчна новела - драма роздвоєностi людськоï особистостi, примушує нас замислитися над величчю матерi, котру вбиває син. а украïна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю, прощає йому цей смертний грiх. новела м. хвильового "я (романтика)" стала своєрiдним викриттям жорстокостi та несправедливостi новоï системи. намагання вбити в собi людину, вбити добро в iм'я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата. разом iз своïми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв iсторiï, помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i, нарештi, не витримав дуалiзму сучасноï йому доби. пролунав але нiколи вiчнiсть не жбурне у бiк письменника докiр. i цьому свiдчення - нагробок йому серед могил видатних людей харкiвщини.
“Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори” – так починається повість І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”. В цьому творі на фоні надзвичайних пейзажів українських містечок автор зображує життя типової родини: її звички, звичаї, та малює велику панораму тогочасного суспільства.
Автор начебто реально доторкається до теми, яка актуальна і зараз – в – нас з вами. Невже через сто років, тобто у наш час, немає суперечок між дітьми і батьками, між свекрухами і невістками? Звичайно є. Можливо, навіть, що ці сварки набувають набагато більшого розвитку, ніж тоді.
Перегортаючи сторінки повісті, я вдивляюсь в старовинні звичаї, але в той же час обмеженість старого Омелька Кайдаша, і елементи набожності: “Господи! Чи в вас бога немає в серці, що паскудите язики?” – говорить він своїм синам. Вони, діти, починають не поважати батька й чіплятися до нього: в Семигорах нема і де втопитися, бо в ставках старій жабі по коліно, хіба з корчми йдучи…” це стається, мабуть, тому, що усе життя Омелько був кріпаком і все життя робив на панщині, а після скасування кріпацтва він намагався у горілці втопити усі страждання, які завдали йому пани. А, може, й тому, що робити стало менше, робити потрібно було на себе, й з’являлись гроші і вільний час.
В творі яскраво зображено розшарування селянства (це видно з сімей Кайдашів, Довбишів, Балашів), послаблення родинних зв’язків, у цих обставинах: “не лізь, бо задушу, іродова душа” – кричить Карпо на батька. Відносини свекрухи й невістки автор зображує так: “Свекруха стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду, або так: “Мотрю, дай сюди, бо як пхну, то ноги задереш!” - кричала Кайдашиха, і намагалась у Мотрі забрати мотовило. Мелашки Кайдашиха теж зовсім не жалкує: “… Вона одразу почастувала її полином.” Але після Мелащчиного протесту, після неповернення Мелашки з Києва. Свекруха стає м’якшою: “Вертайся, дочко додому; тобі ніхто й лихого слова не скаже.” Після цього у кайдашевій хаті стала “мирнота”, але на дворі між двома господарями почався нелад.
Омелько намагався відстоювати свої права, і Лаврін вже вважав себе господарем, і, як молодий син, говорив:”… ви сьогодні господар, а я завтра.” З того часу усе господарство було у руках Лавріна: ”…загнали діти батька на піч на одпочинок.” Старий Кайдаш тільки горісно зітхав, що став він ”маленьким Кайдашицем”
Після похорон батька на деякий час знов відновився мир між двома родинами, але це було не на довго. Невдовзі почався переділ цього господарства. Мотрі, як гарної, бережливої, а потім і скупої господині, здалося, мов частка Лавріна довша: ”Бодай вас лиха година міряла, як ви ще переміряли, “ ...Лаврінова половина виходить довша на цілий пояс, ще й висунулась ріжком на вулицю в бузину.”
Ці сварки переростають у величезні родинні скандали, вони входять до щоденного життя сімей. Кайдашиха, ображаючи Мотрю, кричить і ображає своїх онуків: ”Твої діти такі зміюки, як ти. Наплодила вовченят, то не пускай їх до моєї дітки.”
Мелашка, яка була “… поетичною душею, з ласкавим серцем”, довго не встрявала в різні сімейні конфлікти, але поступово вона воює за півня, коня, порося, а зрештою за грушу. І в цих суперечках вже не поступається перед Кайдашами.
І. Нечуй-Левицький відобразив побут двох сімей, заради того, щоб гарні люди не ставали жорстокими, безжалісними та безсердечними.
На свічку Богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила