За що люди люблять зиму? Звичайно, за красу зимової природи – засніжені вулиці й дерева, малюнки на вікнах, сліпуче сонце, що відбивається від льодяної поверхні річок... Я народився і все життя провів у місті, і навіть тут зима відчутно прикрашає звичні вулиці й сірі багатоповерхівки. Сніг ховає під собою всі негарні речі, що є у великих містах – не дуже чисті узбіччя, ями на дорогах, електричні стовпи, непоказні будівлі тощо.
Проте найбільше враження справляє зима у лісі, яку я, нажаль, бачив тільки на фотографіях – календарях та картках. Серед них мені більш за все подобаються такі: височенні ялинки, вкриті пухким снігом, велично стоять на схилі блакитних гір, а крізь їхні віти пробиваються проміні сонця, що заходить. Небо низьке й прикрите хмарами, проте неповністю, і місцями видно клаптики ясного блакитного неба. Відчувається такий безмежний спокій, велична краса, здається, навіть, що ти відчуваєш морозне повітря. Снігу там, мабуть, по пояс, він товстих килимом покриває землю, та під ним вгадуються непевні обриси низьких кущів, великого каміння, повалених дерев.
На кожній вітці кожної ялини лежить сніг, ніби домальований пензлем художника, і прозоре повітря має блакитний відтінок. Кудись вдаль веде широка розкатана дорога, на якій цілими годинами не видно жодної автівки, жодного подорожнього, а по узбіччях цілі кучугури снігу.
Такий зимовий пейзаж ніби за до подорожі – ставай на лижі та вперед! Або сідай у авто та насолоджуйся чарівною природою, бери фотокамеру та збережи цю зимову красу назавжди
Відповідь:
Тугар Вовк потонув, але перед цим врятував від смерті Максима
Пояснення:
Уривок:
І він із страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову.
Але в тій хвилі блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою, грізна, вбійча рука Бурунди враз із топором, відтята одним замахом від рамені, впала, оббризкана кров'ю, мов сухе поліно, в воду.
Але в тій самій хвилі Максим похилився і з цілою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою і плечима в лівий бік так, що Бурунда від сього удару стратив рівновагу і покотився в воду, потягнувши за собою й Максима.
А в слідуючій хвилі зашуміло повітря, і величезний камінь, кинений з тухольської метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку ворогів. Бризнула аж до хмар вода, загуркотіло каміння, роздираючий серце зойк залунав на березі,— і за кілька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з Бурундової дружини не було ані сліду.
Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада
— А де мій батько? — спитала по хвилі Мирослава. Максим відвернув лице.
— Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі і злі діла. Молімося, щоб добрі переважили.
