Объяснение:
Василь Симоненко уособлює той відлам шістдесятництва, що не мало на меті формальне експериментаторство, шукало в поетичному слові головного - правди про свій час і розуміло її як відтворення всезагальної сутності речей. На цих моральних імперативах грунтується його традиціоналізм, вони для поета значно вагоміші за формальні канони. Симоненкова поезія співзвучна полум’яному слову Шевченка, а ширше - засадничим началам романтизму - висловити те, що нуртує в глибинах народної душі, себто є спільним переживанням. Генетично ці мистецькі явища зближує і те, що в якомусь дуже важливому аспекті свого народження і побутування вони належать до того психологічного типу творчості, для якого «...суть твору мистецтва полягає не в тому, що вона, ця суть, позначена власними особливостями - що більше так є, то менше йдеться про мистецтво, - а в тому, що вона піднімається високо над особистим і творить від імені людського духа і серця усього людства». Саме цей момент свого часу досить точно помітив Богдан Бойчук, котрий іг у шістдесятників їх відруховість назад, до високих класичних традицій 20-30-х років. Цими традиціями зумовлена й органічна правдивість Симоненкової лірики. Вона не в темах чи образах, навіть не в мові чи формах вірша (чому так багато приділяла уваги тогочасна критика, надаючи їм ідеологічного сенсу) - вона в природі авторського «Я», поставі митця щодо світу. Специфічній («апіша»), що виражається в особистісному висловленні «незбагненної потреби усіх», «духовного страждання» свого часу, своєї
Тарас Григорович Шевченко для нашого народу, для України, – це не просто поет чи художник. Він став ковтком свіжого повітря, ковтком натхнення, цілющим струмком посеред пустелі для багатьох поколінь. До нього йшли за благословенням: і незламні воїни, і освічені інтелігенти, і працьовиті селяни. Головною мрією славетного Кобзаря було безхмарне майбутнє для України, тому так сильно прагнули знищити його книжки можновладці, змусити мовчати Шевченка, заславши його далеко від дому….
Минули століття, зараз Україна – це незалежна держава, проте й досі непокоять сумніви: чи піднялися ми з кріпосницьких колін, чи навчилися жити без ката і чи робимо усе, що від нас залежить задля щасливого майбуття?
Шевченків ідеал людини й загалом майбутнього вимірюється добром, точніше – здатністю творити добро, чинити щось хороше кожного дня, не очікуючи нагороди чи похвал.
В останні Кобзареві роки думка про добро чимраз наполегливіше поєднується з думкою про працю, про роботящі руки й роботящі голови.
Найбільший заклик Шевченка до нас – життя у праці, невтомна, наполеглива робота і над собою, і на благо держави.
Тарас Шевченко – невичерпний і нескінченний. Його мрії про світле майбутнє для українського народу, для Батьківщини не є порожнім звуком для нас. Його заповіді про рятівну силу любові, про натхненну силу добра, про лікувальну силу праці можуть стати поштовхом для нас сьогодні. Ім’я Кобзаря вже вписано в історію нашу золотими літерами, від нас же зараз залежить, якими кольорами писатимуть нащадки про нас: темними барвами чи променистими!
