Микита Антонович Чернявський(*15 вересня 1920, Смолянинове, Новоайдарський район, Луганська область — †9 липня 1993, Луганськ) — поет, прозаїк, журналіст.
Зміст
1 Життєпис
2 Громадська діяльність
3 Творчість
3.1 Поезія
3.2 Проза
3.3 Переклади творів
4 Ушанування пам'яті
5 Твори
6 Примітки
7 Джерела
Микита Чернявський народився 15 вересня 1920 року в с. Смолянинове Новоайдарського району на Луганщині в родині колгоспників.
Після закінчення восьми класів рік працював у колгоспі . 1939 року закінчив Старобільську медично-фельдшерську школу. Працював завідувачем фельдшерсько-акушерських пунктів.
Під час Другої світової війни за станом здоров'я на фронт не потрапив, був організатором підпільного госпіталю в с. Криничне (Гаршинівка) Старобільського району та в рідному селі Смоляниновому.
З 1952 року Микита Чернявський починає працювати журналістом у редакціях газет «Лисичанский рабочий», «Луганская правда», «Прапор перемоги».
З 1977 по 1983 рік працює відповідальним секретарем Луганської обласної організації Спілки письменників України. Також керував Луганським обласним літературним об'єднанням.
Помер 9 липня 1993 року в Луганську.
Объяснение:
«Тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. Героїв цієї повісті Івана та Марічку називають українськими Ромео та Джульєттою. Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.
Любов Івана та Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчуків і Гутенюків. Дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночками. Сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу.
Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Марічка. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». Потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. Але ж усі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. Бо дружина Палатна не була Марічкою! А саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світу Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео та Джульетти.
Звичайно, література і життя — це не одне й те ж. Життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. Знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки Марічки:
Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину,
а я тебе ізгадаю сім раз на годину.
Люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — Івана та Марічку.