Відповідь:
Прямі й опосередковані поняття дуже широко використовує Григорій Сковорода, взявши їх із Закону Божого, тобто Біблії, або світу символів, як їх власне називає сам автор. Існує одне велике коло (макрокосм), всесвіт, що невпинно рухається за своєю траєкторію, в ньому вкинуте коло мале — людина, яка теж мусить рухатись не зупиняючись, разом зі всесвітом, якщо одне коло зупиниться бодай хоч на мить, то це й буде кінець всьому існуванню, кінець буттю.
Ми зустрічаємо коло в образі змія в кільці, де голова йому початок, а хвіст — кінець. Скручуючись в кільце, він і становить поєднання цих двох антиномій: початку і кінця, або початкову і кінцеву літери грецької абетки: альфи і омеги.
Зрештою, маємо твердь під ногами, що також невипадково має вигляд кулі, де й перетинаються різні за своїм призначенням шляхи людські, а це вже прямі поняття. Якщо подивитись на земну кулю, змальовану прозорою, то тоді б ми мали змогу побачити їх власноруч. Але образ плачу і образ веселого серця, хоч і є двома різними поняттями, двома кінцями однієї палиці, ми не можемо сказати, що вони ділять світ навпіл, бо вони-таки і є одна палиця, а також характеризують одне поняття не матеріального, а невидимого світу, а саме людське почуття, що саме по собі є нейтральним, і лише схильність людини до того чи іншого кінця палиці змальовує перед нами це почуття, чи-то в позитивному, чи-то в негативному світлі. Тут безвиході немає. Лише треба мати контроль над почуттями і пристрастями. І знову-таки, шляхом подолання всього є прагнення людини відшукати істину, а знайшовши, тим самим наблизитись до Бога.
Отже, численними образами і збірними поняттями наскрізь пронизана творча спадщина Сковороди. Найпоширенішим образом, який вбирає в себе мільйони інших образків в поетиці Г. Сковороди постає море. Такому збірному поняттю "море бездонне" протиставляється "твердь небесна" з усіма своїм небесними світилами: сонцем — Бог, провідною зіркою — Марія, та поєднанням людського і Божого є Син Божий — Ісус Христос. Культ поклоніння Богові, сину Божому, Духу Святому та Діві Марії є ще однією характерною рисою для барокової літератури також, як для вельми яскравого її представника Г. Сковороди.
"Intermezzo" Михайла Коцюбинського
Цитатний план
1. "Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім".
2. "Поїзд летів, повний людського гаму".
3. "Врешті ми вдома".
4. "Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною".
5. "А люди йдуть ... Вороги й друзі, близькі й сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов".
6. "Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна".
7. "На небі сонце — серед нив я. Більш нікого".
8. "Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка".
9. "Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе".
10. "Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут".
11. "Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю".
12. "Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри".
13. "З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати. Що там записано буде?"
14. "Ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилинку — я і людина".
15. "Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі".
16. "Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає..."
У старенького батька, якого звали Орел, був син-одинак і звали його Орликом. Виріс уже Орлик, у пір’я вбрався, й прийшов вже час на переходити власний хліб .
От батько йому і каже:
— Сину,летимо в поле за їжею.Я навчу тебе самостійності.Ти повинен уміти сам себе годувати.
— Не голодний я,тату. Та й те поле таке порожнє, чи водиться там щось путнє?
Засумував батько, але виду не подав. Мудрим був,вирішив зачекати слушної нагоди, аби дати синові урок. Тому здійнявся й полетів на поле сам сам.
Раптом до Орлика підповз степовий Вовк.
— Добридень, — привітався він солоденьким голосом і, аби той не бачив слиньки.
— Ти хто такий, і що від тебе так тхне?
— Я житель степів, одинокий вовк, — сказав і якомога ніжніше і клацнув зубами. Йому дуже не хотілося полохати молодої пахучої птиці.
— А чому такий смердючий? — скривилося Орля.
— Бо багато рухаюся, на здобич полюю. Не дарма ж кажуть, що вовка ноги годують, а птаха крила!
— Як це? — роззявив дзьоба Орел.
— Все дуже просто. Ти даєш мені одну пір’їну зі свого крила, а я тобі взамін якусь їжу. Ось так твої крила можуть тебе годувати.
— Цікаво... А батько мені такого не казав.
— Та що там твій батько тямить? Він уже старий, аби літати в ногу з часом.
— Гаразд, — погодилося Орля, не довго думаючи, бо в животі давно уже бурчало й дуже вже хотілося їсти.
— Пір’їна, так пір’їна! Тільки ти мені спершу їжі принеси, а я тоді тобі пір’їну дам, а то раптом ще обдуриш… Знаю я вас, вовків.
— Не хвилюйся. Я даю слово, і дотримаюся його, — сказав вовк і помчав у бік поля.
Так була укладена таємна угода між старим хитрим Вовком та молодим лінивим Орлом. Тепер щодня, в обідню пору зустрічалися вони на верхівці невисокої гори й обмінювалися гостинцями. Вовк приносив свіжу їжу, а Орля йому за це давало пір’їну.
Минуло літо. Настала осінь. Повіяли холодні вітри, стали йти проливні дощі. Зголодніло, змерзло Орля, сіло дожидати Вовка. А його цього дня все не було та не було. І геть увечері, коли почали на горизонті з’являтися перші сутінки, а в орлиних очах темрява від невимовного голоду, прийшов Вовк.
— А тепер я тебе з’їм, — сказав він і голосно клацнув зубами.
Орля стало втікати, махати крилами, але так і не здійнялося в небо, бо було голим, а птахи без пір’я, як відомо, не літають. Довго відбивався птах від хижого звіра, але так і не зміг його перемогти. Знепритомнів і впав на землю. Схопив його Вовк і поволік до своєї нори, аби вовченят малих почастувати.
Летів тією місциною батько Орлика. Бачить, Вовк когось волочить. Не впізнав він свого сина в хижих зубах, бо ж той був геть обскубаним, пролетів повз. Але потім передумав і вирішив урятувати пташину. Повернувся та стрімголов кинувся на Вовка і став клювати його в голову. Робив він це так затято і з такою силою, що той здався і випустив здобич із пащі.
Орля розплющило очі й побачило батька. Тільки тепер воно зрозуміло, якою цінністю для нього є навіть одна, бодай найменша орлина пір’їна. Звелося на лапки й мовчки пошкандибало до свого гнізда — пір’я відрощувати, щоб згодом разом із батьком у степ за харчами полетіти.