Ніколи не буде добротною та людина, котра не була чуйною до своїх батьків, до тих людей, які є найріднішими у цілому світі.
А тільки подумати, скільки нервів та сил було потрачено нашими матерями на те, щоб нас тільки виховати та поставити на ноги.А якщо тількі згадати, скільки турботи та сили було віддано нам за той час, поки ми стали дорослими.Ця турбота та ласка не тільки була, а вона є і буде доти, доки буде жити наша матір.Кожна мама може віддати навіть життя задля добробуту своїх дітей.В нашу чергу ми можемо лише допомагати та турбуватися за наше безцінне життя, котре було подароване найціннішою людиною.
Ніколи не нехтуйте материнською увагою та ласкою, адже ви це зрозумієте лише тоді, коли станете самі батьками та матимете власних дітей.Не забувайте говорити більше приємних та ласкавих слів.
Найголовніше, це шанувати мам лише за те, що вони просто є поруч з вами.
І справді фантастичні події відбуваються в славному містечку Конотопі. То Явдоха Зубиха не хоче тонути в річці, хоч навісили на неї двадцять пудів; то конотопський сотник пан Забрьоха літає під небесами, наче птах; то кудись поділися двері й вікна в хаті, не пускаючи Микиту Уласовича до вінчання; то підступно змінює своє рішення хорунжівна Олена. От що наробило чаклування відьмовське!
У цiй повісті — реальність і фантастика — ведучий голос належить реальності: «Конотопську відьму» можна вважати цілком реалістичною повістю. Фантастику автор використовує як сатиричний засіб.
Незвичайні події є в повісті, які ніяк пояснити не можна: раптом злетів пан сотник, як «птах який заморський», налякав і дітей, і жінок, примусив і старих людей плюватися та жахатися. А все одно чомусь не страшно читачеві! Бо він разом з автором сміється з Микити. Замало було Г. Квітці-Основ'яненку розповісти, що пан Забрьоха «ліків більш тридцяти» не знає, а вміє тільки підписувати; що всі папери називає «депортами» і може підписати їх сторч. Що сотник вірить у відьом і вважає боротьбу з ними важливішою, ніж виконання наказу полковника. Що не вміє він ні посвататись, як люди, ні іншої якоїсь ради собі дати без писаря Пістряка. Бач, замало цього автору! Так він ще примусив Забрьоху літати і пити просити! Зрозуміло, що глузує з Микити автор. Та й мовні засоби, використані при цьому, про це свідчать: «як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попід небесами: руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари напужились, сам употів...». Писарю здасться, що сотник полетів, «як гусак», а старій Льознисі він здасться вороною. І що в цій фантастичній події для автора і читача? Тільки сміх і глузування!