Микита Кожум'яка (іноді Кирило Кожум'яка) — образ народного богатиря змієборця, ім'ям котрого згідно з легендою найменували Переяслав[1], персонаж давнього народного епосу, поширений на території східнослов'янських етносів за часів Київської Русі. Вперше зафіксований київським літописцем у «Повісті временних літ» 6501 (993) року.
Объяснение:
Про заснування Переяслава
Після кампанії Володимира Святославича супроти хорватів руському війську довелося виступити на захист південно-східних кордонів від вторгнення печенігів. У цьому першому літописному поданні Кожум'яка — наймолодший з п'яти синів старого ратника. Четверо старших перебували з батьком від початку військової кампанії на Трубежі, по інший бік котрої стало вороже військо. Оскільки сили сторін, ймовірно, були приблизно рівні то долю баталії було домовлено вирішити двобоєм.
«Пішов Володимир на Хорватів. А коли вернувся він із війни хорватської, то тут печеніги прийшли по тій стороні од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і встрів їх на Трубежі коло броду, де нині Переяславль. І став Володимир на сій стороні, а печеніги на тій. І не наважувалися ці на ту сторону, а ті — на сю сторону. І приїхав князь печенізький до ріки, і викликав Володимира, і сказав йому: „Ти випусти свого мужа, а я — свого. Нехай обидва борються. І якщо твій муж ударить моїм, то не будем воювати три роки, якщо ж наш муж ударить вашим, то будем воювати три роки“. Володимир же, вернувшись у табір, послав по табору бирича, говорячи: «Чи нема такого мужа, який би взявся з печеніжином боротися?» І не знайшовся такий аніде.»
Саме тоді старий вояк пропонує князю викликати до бою свого молодшого сина кожум'яку. Той, перевіривши свої сили здолавши бика, погодився стати на двобій та переміг печенізького богатиря. Володимир, на честь перемоги, заклав на тому броді город і назвав його Переяславлем: від «Перейняв славу отрок той»[2]. З часом, у переважній більшості варіантів, за героєм закріпилося ім'я Микита.
Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один з найтяжчих періодів у житті і творчості Шевченка, період арешту й заслання (1847 — 1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З потрясаючою силою виявлена любов до України зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що завершується словами:
Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем'я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть!
Що робити милуватися?Типо так?