Дитинство — це час мрій і безкінечних відкриттів, час, який згадується потім, немов казковий, повний вражень і щастя, радісних днів і маленьких прикрощів. Саме таким, мабуть, поставав цей час і в спогадах прекрасного українського письменника Михайла Стельмаха, який народився в мальовничій місцевості на Вінниччині. Згадувалася йому матінка, така добра, ласкава, невтомна трудівниця, котра навчила свого сина любити кожну травинку, милуватися росою вранці та заходом сонця ввечері, вслухатися в «бентежні звуки далеких дзвонів», що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись весною з далекого вирію.
Уся родина, що оточує маленького Михайлика, — це добрі й мудрі трудівники: мати, батько, дід Дім’ян, колишній кріпак, дядько Микола, якого прозивали Бульбою, бабуся, яку дуже любив. Саме вони вчать хлопчика бачити красу в цьому світі, докладати своїх рук до створення навколишньої краси, бути сильним і чесним.
Образ гусей-лебедів, такий наче казковий, стає основним мотивом твору, символом чистоти людей праці, символом їхньої духовної щедрості: «... Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають гуси-лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу, свою лебедину пісню». Цей образ утілює у собі й ту казковість, якої сповнене дитинство, стають ключовим у спогадах письменника про той час, що свідчить і про його душевну чистоту, про те, що на все життя зберіг він здатність мріяти і дивуватися, наче дитина.
Лебеді стають також символом відродження землі, життя, радості: «Принесли нам лебеді на крилах життя, —каже дід Дім’ян, — Тепер, внучку, геть чисто все почне оживати: скресне крига на річках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю».
Повість сповнена величезної пошани до трудівників землі, до старших, до всіх, хто творить красу й життя.
У повісті «Гуси-лебеді летять» Михайлові Стельмаху вдалося втілити відвічне ставлення нашого народу до своєї рідної землі, до праці, до людини на цій землі, відобразити дитяче бачення світу, сприйняття краси, любові й мудрості.
Українці – це народ Шевченка! Майже в кожній хаті під вишитим рушником висів портрет Кобзаря. На нас дивилися очі нашого духовного батька, творця сучасної української літератури. Люди шанували його, як геніального поета. Він допомагав їм усвідомлювати себе, як народ. Нас просто не існувало б без Шевченка, бо у ньому вся наша історія і всі наші мрії.
У своїх віршах Тарас Шевченко присвячувати народові найщиріші й найтепліші почуття. Втілював в них свою душу та любов до Батьківщини. Для нього слово "Україна" було священним. Він хотів бачити Україну вільною та щасливою. Все життя боровся за це.
Кожен вірш Шевченка – це біль за рідний невільничий край, рідних, друзів та товаришів. Саме тому, Шевченко став відроджувачем нашої нації. І така залишилася його роль в історії України.
Однак треба пам'ятати й цінувати його і як людину, яка все життя страждала із-за любові до Батьківщини. Його творчість є благородною частиною нашої історичної спадщини. Тому дійсно можна сказати, що нема України без її славетного Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка.
Подробнее - на -