Мені сподобався сподобався роман В. Рутківського ,,Джурі козака Швайки" за його історичну тематику. А саме: книга «Джури козака Швайки» присвячена виникненню козацького руху. Володимир Рутківський побудував її так, щоб діти зрозуміли звідки ж взялися козаки, ким вони були, що покликало людей зі звичайних сіл на безлюдні острови, де вони заснували у майбутньому січ. Показав, хто ставав козацькими ватажками, звідки взялися уявлення про козаків-характерників, з ким козаки боролися і з ким шукали дружби. Показав і панську службу, і набіги татар. З гумором, але і з повагою до жінок, Рутківський пояснює і те, чому козаки вирішили, що жінкам на січі не місце.
З перших сторінок повісті Рутківський знайомить нас з трьома хлопцями з одного села. На наших очах один з них на сторінках книги перетворюватиметься на козака-воїна, другий – навчатиметься у знахаря і стане козаком-характерником, а третій покаже, як потрапляли на панську службу і йшли проти своїх односельців, як можна втратити себе, довірившись пройдисвіту, але і як виправляти власні помилки. Кінець кінцем він також стане справжнім козаком і гарним товаришем.
Я вважаю, що в романі просто дивовижні герої , які з честю виходять із найскладніших ситуацій. А небезпека чигає на кожному кроці, а надто, коли ти зважився підняти шаблю на могутню татарську орду, а за твоєю спиною – майже нікого..."
Отже, на мою думку, Україна – це унікальна держава козаків. Саме такою її знає весь світ, і саме так себе ідентифікує більшість її громадян. У певні періоди історії, коли українцям удавалося звільнитися від поневолення іншими народами, вони щонайперше відроджували свої звичаєві суспільні відносини і запроваджували державну систему виховання українського козака – оборонця України та її народу. А ким були найперші козаки? Звідки вони взялися? На ці запитання я знайшов відповідь у новому гостросюжетному історичному романі Володимира Рутківського «Джури козака Швайки».
Iнодi дивуєшся, як щедро природа надiляє деяких людей своïми дарами. Не поскупилася вона на них, коли надiляла мистецькими здiбностями сина сiльського дяка з-пiд Чернiгова Павла Тичину. Спiвочий талант поєднався з винятковими музичними здiбностями, а його захоплення живописом поступилося лише перед поетичним даром. Так на лiтературному небосхилi Украïни спалахнула зiрка, що за силою i красою свого сяяння стала гордiстю украïнськоï лiтератури. У ïï iсторiï постать спiвця "Сонячних кларнетiв" не має собi рiвних за глибиною осягнення свiтовоï гармонiï й дисонансiв, за емоцiйнiстю, символiкою та оригiнальнiстю вiршування. Коли я читав поезiï "Сонячних кларнетiв", то вiдчував, що зi мною розмовляє добрий, щирий i розумний друг. Вiн схвильовано вiдкривав менi своï чистi, потаємнi почуття, розповiдав про найдорожче, захоплював своïм викриттям сутi природи, навчав ïï розумiти i любити. Вiн наче запросив мене у свiт, де панує гармонiя i краса. I я, зачарований рядками його вiршiв, пiшов за ним у свiт гармонiï природи i людини, iнтелекту й духовностi, почуття й обов'язку, нацiонального i загальнолюдського, землi i космосу: Блакить мою душу обвiяла. Душа моя сонця намрiяла, Душа причастилася кротостi трав - Добридень! - я Богу сказав! Поступово i я перейнявся радiстю, яку щедро дарує всiм мiй новий друг - лiричний герой "Сонячних кларнетiв". Вiн прагне логiчно пояснити, розкрити таємницю щастя своïм читачам. Вiн сам творить гармонiю i кличе у свiй дивний свiт: будьте молодi й щасливi! Радiйте! Життя того варте! Зачарований гач i замислений мрiйник, герой першоï збiрки Павла Тичини намагається передати свiй пiднесений стан влучним мис-тецьким засобом: вiн переконливо малює живi, радiснi, iнтонацiйно багатi картини. Тiльки людина, закохана у свiт в усiх його проявах, спроможна створити таку красу: Йду в простори я, чумний, тривожний (Гасне день, облiтає, мов мак). В моïм серцi i бурi, i грози, Й рокотання - ридання бандур. I тут я вiдчув, що в душi героя поєднався оптимiзм з якимось очiкуванням. Очiкуванням чого? I друг вiдповiдає менi тривожними рядками: Буде бiй Вогневий! Смiх буде, плач буде... Перламутровий... Мабуть, саме ця вiдповiдь допомагла менi зрозумiти, що, хоч найголовнiшою ознакою свiтлоï поезiï "Сонячних кларнетiв" є тонке навколишнього свiту i милування його гармонiєю, однак це книга передчуття сподiваного щастя, яке так i не справдилося. Я бачу лiричного героя в скорботi: вiн приймав революцiю, що несла надiï Украïнi, але його вразлива душа не могла змиритися з ïï жахами. Вiн сумно зазначає: "Не буть нiколи раю, у цiм кривавiм краю", але тiльки безмежною любов'ю сповненi його почуття: I цiй краïнi вмерти? - Де вiн родився вдруге, - Яку любив до смертi? Мiй друг, герой "Сонячних кларнетiв", пробудив у моєму серцi незнанi ранiш хвилюючi i прекраснi почуття до навколишнього буття. I я так вдячний йому за це!
Iнодi дивуєшся, як щедро природа надiляє деяких людей своïми дарами. Не поскупилася вона на них, коли надiляла мистецькими здiбностями сина сiльського дяка з-пiд Чернiгова Павла Тичину. Спiвочий талант поєднався з винятковими музичними здiбностями, а його захоплення живописом поступилося лише перед поетичним даром. Так на лiтературному небосхилi Украïни спалахнула зiрка, що за силою i красою свого сяяння стала гордiстю украïнськоï лiтератури. У ïï iсторiï постать спiвця "Сонячних кларнетiв" не має собi рiвних за глибиною осягнення свiтовоï гармонiï й дисонансiв, за емоцiйнiстю, символiкою та оригiнальнiстю вiршування. Коли я читав поезiï "Сонячних кларнетiв", то вiдчував, що зi мною розмовляє добрий, щирий i розумний друг. Вiн схвильовано вiдкривав менi своï чистi, потаємнi почуття, розповiдав про найдорожче, захоплював своïм викриттям сутi природи, навчав ïï розумiти i любити. Вiн наче запросив мене у свiт, де панує гармонiя i краса. I я, зачарований рядками його вiршiв, пiшов за ним у свiт гармонiï природи i людини, iнтелекту й духовностi, почуття й обов'язку, нацiонального i загальнолюдського, землi i космосу: Блакить мою душу обвiяла. Душа моя сонця намрiяла, Душа причастилася кротостi трав - Добридень! - я Богу сказав! Поступово i я перейнявся радiстю, яку щедро дарує всiм мiй новий друг - лiричний герой "Сонячних кларнетiв". Вiн прагне логiчно пояснити, розкрити таємницю щастя своïм читачам. Вiн сам творить гармонiю i кличе у свiй дивний свiт: будьте молодi й щасливi! Радiйте! Життя того варте! Зачарований гач i замислений мрiйник, герой першоï збiрки Павла Тичини намагається передати свiй пiднесений стан влучним мис-тецьким засобом: вiн переконливо малює живi, радiснi, iнтонацiйно багатi картини. Тiльки людина, закохана у свiт в усiх його проявах, спроможна створити таку красу: Йду в простори я, чумний, тривожний (Гасне день, облiтає, мов мак). В моïм серцi i бурi, i грози, Й рокотання - ридання бандур. I тут я вiдчув, що в душi героя поєднався оптимiзм з якимось очiкуванням. Очiкуванням чого? I друг вiдповiдає менi тривожними рядками: Буде бiй Вогневий! Смiх буде, плач буде... Перламутровий... Мабуть, саме ця вiдповiдь допомагла менi зрозумiти, що, хоч найголовнiшою ознакою свiтлоï поезiï "Сонячних кларнетiв" є тонке навколишнього свiту i милування його гармонiєю, однак це книга передчуття сподiваного щастя, яке так i не справдилося. Я бачу лiричного героя в скорботi: вiн приймав революцiю, що несла надiï Украïнi, але його вразлива душа не могла змиритися з ïï жахами. Вiн сумно зазначає: "Не буть нiколи раю, у цiм кривавiм краю", але тiльки безмежною любов'ю сповненi його почуття: I цiй краïнi вмерти? - Де вiн родився вдруге, - Яку любив до смертi? Мiй друг, герой "Сонячних кларнетiв", пробудив у моєму серцi незнанi ранiш хвилюючi i прекраснi почуття до навколишнього буття. I я так вдячний йому за це!
Мені сподобався сподобався роман В. Рутківського ,,Джурі козака Швайки" за його історичну тематику. А саме: книга «Джури козака Швайки» присвячена виникненню козацького руху. Володимир Рутківський побудував її так, щоб діти зрозуміли звідки ж взялися козаки, ким вони були, що покликало людей зі звичайних сіл на безлюдні острови, де вони заснували у майбутньому січ. Показав, хто ставав козацькими ватажками, звідки взялися уявлення про козаків-характерників, з ким козаки боролися і з ким шукали дружби. Показав і панську службу, і набіги татар. З гумором, але і з повагою до жінок, Рутківський пояснює і те, чому козаки вирішили, що жінкам на січі не місце.
З перших сторінок повісті Рутківський знайомить нас з трьома хлопцями з одного села. На наших очах один з них на сторінках книги перетворюватиметься на козака-воїна, другий – навчатиметься у знахаря і стане козаком-характерником, а третій покаже, як потрапляли на панську службу і йшли проти своїх односельців, як можна втратити себе, довірившись пройдисвіту, але і як виправляти власні помилки. Кінець кінцем він також стане справжнім козаком і гарним товаришем.
Я вважаю, що в романі просто дивовижні герої , які з честю виходять із найскладніших ситуацій. А небезпека чигає на кожному кроці, а надто, коли ти зважився підняти шаблю на могутню татарську орду, а за твоєю спиною – майже нікого..."
Отже, на мою думку, Україна – це унікальна держава козаків. Саме такою її знає весь світ, і саме так себе ідентифікує більшість її громадян. У певні періоди історії, коли українцям удавалося звільнитися від поневолення іншими народами, вони щонайперше відроджували свої звичаєві суспільні відносини і запроваджували державну систему виховання українського козака – оборонця України та її народу. А ким були найперші козаки? Звідки вони взялися? На ці запитання я знайшов відповідь у новому гостросюжетному історичному романі Володимира Рутківського «Джури козака Швайки».