Літературна діяльність Квітки-Основ'яненка припадає на двадцяті — початок сорокових років XIX століття — на період загострення суперечностей, викликаних кризою кріпосництва в Росії.
Г. Квітка-Основ'яненко своїми повістями дав перші зразки художньої прози в українській літературі, орієнтуючись на тогочасну російську літературу, зокрема на художню прозу Пушкіна і Гоголя. Повісті й оповідання Квітки-Основ'яненка, писані українською мовою, вийшли окремою збіркою в Москві під заголовком «Малороссийские повести, рассказьіваемне Грицьком Основ'яненком».
Українські прозові твори Г. Квітки діляться на дві групи: сатирично-гумористичні і сентиментально-реалістичні.
Повість «Маруся» належить до сентиментально-реалістичних творів. У ньому Квітка-Основ'яненко майстерно змальовує колоритні картини побуту українського народу, опоетизовує найкращі риси його національного характеру. Показуючи високу моральність простої людини, автор наділяє її такими рисами, які оспівані в народно-пісенній творчості.
У найвидатнішій повісті Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся» зображено ідеальне і разом з тим нещасливе кохання Василя і Марусі. Молоді люди показані в повісті втіленням досконалості, як її розумів автор. Елементи ідеалізації відчуваються навіть у змалюванні самої зовнішності Марусі. І справді, Маруся — надзвичайна красуня: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, брівоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте...»
Портрет змальований поетично, але в ньому немає індивідуальних рис, це — образ у дусі загальних фольклорних висловів про дівочу красу.
Довершується портрет Марусі докладним описом її вбрання, що має цілком етнографічний характер. Біла сорочка, пишні рукава, вишиті червоними нитками, черчата плахта, шовкова запаска, каламийковий пояс, мережана хустка коло пояса.
Ідеальні, як їх розумів автор, і риси характеру Марусі. Сам автор рекомендує її так: «О, там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, і звичайна, та ще ж к тому тиха, і смирна, і усякому покірна».
Подібними рисами наділений і Василь: «Хлопець гарний, русавий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний...»
За доброту, працьовитість і чесність родина Дрота шанобливо поставилась до Василя. Та перешкодою до одруження була лиха царська солдатчина і майнова нерівність. Таке трактування є виявом реалістичного зображення дійсності.
Василь благає Наума змилуватись над сиротою і віддати за нього свою дочку. Але старий Дрот невблаганний. І Василь кориться долі. Щоб заробити на найомщика, він змушений іти в найми до купця, де навчився грамоти.
Щоб відтворити тяжке духовне хвилювання героя, письменник звертається до розмовних інтонацій: «А як побачив свою Марусю, яка, замість, щоб на посаді сидіть, лежить на лаві під церковним сукном, хоч і убрана і заквітчана, та не до вінця з ним, а у яму від нього іти! Як се побачив, закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть, та тут же і впав, мов неживий!..»
В образі Василя втілено глибокі переживання, пов'язані з втратою надії на щастя.
У позитивному плані Квітка змалював образ Наума Дрота, наділивши його ідеальними рисами українського селянина.
Письменник ідеалізує становище селянства в умовах феодально-кріпосницької дійсності. Відомо, що жоден кріпак не міг чесною працею забезпечити собі таке щасливе і заможне життя, як у Наума Дрота. Обмеженість і консерватизм автора «Марусі» виявляється в ідеалізації кріпосництва, в умовах якого чесні, працьовиті селяни, подібні Науму Дроту, ніби можуть забезпечити собі добробут.
Як бачимо, важливим у повісті є те, що Квітка-Основ'яненко показав, яким душевним багатством, якою моральною чистотою наділені представники народних мас, і цим викликав симпатії до них. Для того часу, коли виступав письменник, це мало певне прогресивне значення.
Позитивним є, безперечно, й те, що Квітка-Основ'яненко вважав релігійність однією з основ усяких чеснот і високої моральності людини.
гуцули — оригінальний народ, з багатою фантазією, зі своєрідною психологією. глибокий язичник-гуцул все своє життя, до смерті проводить у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води.у повісті гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою сприймали і бачили її самі гуцули, котрі
вірили в те, що природа одухотворена, жива, діюча, населена добрими і злими духами.здавна дотримувалися гуцули і народних звичаїв. наприклад, трембіта збирала горян і на похорон, і на весілля. а за давнім звичаєм, на похороні, біля труни небіжчика, його родичі танцювали і співали пісень, бо вважали,
що проводжають людину в інший, кращий світ.
властиве було також гуцулам почуття прекрасного. вони мали добре розвинені чудові естетичні смаки. досить згадати лише деякі мистецькі вироби, зроблені ними: вишиті рушники чи сорочки з незвичайними мережками і візерунками, майстерно і зі смаком
оздоблені криниці, чудові іграшки та різні предмети побуту, вироблені з дерева і розписані яскравими фарбами, незвичайний, чудово розшитий національний одяг. а любов до музики, коломийок, які гуцула все його життя! здається, у цьому співучому краї, серед квітучих полонин, співають всі — від сивого
шумливого черемоша до старої гуцулки. добре вміє фати на флоярі іванко. складає й співає пісень і марічка своєму іванкові. вони з'являються в неї ніби самі по собі.і ще одна дуже важлива риса характеру гуцулів. вони народ гордий: захищати гідність роду, честь родини наказує їм голос предків.гуцули
— справжні діти природи, яку вони сприймають як живу істоту, чарівну і загадкову. деякі люди розуміли світ духів, уміли ворожити, вірили в силу слова, в чародіїв, що бурю, град, громи. тому в повісті невипадково живуть і нявки, і чугайстер, і градовик юра, і відьма хима. демонологія в повісті — це
світосприйняття гуцула.