чи зможуть з часом селфі замінити родинні фото? можливо, навіть, дуже скоро. час йде, мода змінюється увесь час. коли тільки було створено фотоапарат, в середині хіх століття, фото були розкішшю та рідкістю, а картини – “традиційним” зображенням сім’ї. потім фотоапарат став звичним
предметом у родині. створювали фотоальбоми, в яких було багато різних фото кожного з її членів. це було сучасно та модно. як і зараз. але мистецтво фотографії не стяло на місці та постійно рухалося вперед. нині більшість фото зберігається на комп’ютерах та телефонах, а роздруковані фото в
фотоальбомах вже стають рідкістю. в цьому і проблема. цифрові фотографії не матеріальні, вони не мають тієї душі, яка зберігається в старих знімках, потертих від частого носіння в задніх кишенях. якщо ти “загубиш” фотографію на своєму пристрої, ти можеш почати турбуватися, але завжди є спосіб
її повернути. через це ти перестаєш цінувати фото як щось єдине і щось дорогоцінне
якщо людину змалку будуть привчати до сімейного виховання, то селфі не зможуть повністю замінити родинні фото. адже селфі – це, для початку, фото самого себе. ти робиш фото, в кадрі якого, згідно
правилу, знаходиться лише твоє обличчя, і це, можливо, навіть розвиває самозакоханість, що не є найкращим виходом для майбутнього людини взагалі. яка мова може йти про знімки сім’ї, коли, припустимо, підліток бажає робити лише фото свого гарненького личка.
в більшості випадків селфі
не роблять просто так. для них спеціально фарбуються, вбираються і намагаються показати себе якомога привабливішим, часом навіть роблять з себе зовсім іншу людину, вбиваючи в собі всю унікальність особистості. випадкові і спонтанні фото, які переважали в минулому, розкривали людей такими, якими вони
були і є. на них людина жива, невдавана.
більшість людей вже давно перейшли на цифрові фото та селфі. не часто зустрінеш людей, які все ще клеють фото до альбому. але, все ж таки, на роздруковані фото дивитися цікавіше.
"моя вулиця"
моя вулиця,повна багатьох доріг і стежок які ведуть у ліс і степ.
сьогодні я іду зі своїм другом (юрою) до лісу по гілки на багаття для пікніку. ця доріжка,якою я з друзями ходив у ліс, мені так знайома , і багсто спогадів є разом із нею. і якраз вона іде між двома
будинками і піднімаєтьс вздовж підніжя на гірку , на якій ми і будем проводити пікнік.
і тут неочікувано він у мене запитує: – а потрібно усі гілочки збирати , чи ні ? – я усміхнувся йому у відповідь, і він мене зрозумів.
після пікніку ближче до вечора ми зібрали все своє сміття, і
пішли додому. ми живемо на одній вулиці ,тому по дорозі додому ми говорили про різні загадкові і не зрозумілі іншим теми. вже сонце зайшло,і ми з (юрком) розійшдлися ,тому що иій дім дальше від його. йдучи я замітив як гарно світять зорі на небі на моїй вулиці. і тільки сьогодні я усвідомив яка
красива доріжка на моїй вулиці
; )
Объяснение:
шістсот дев'яносто вісім