М
Молодежь
К
Компьютеры-и-электроника
Д
Дом-и-сад
С
Стиль-и-уход-за-собой
П
Праздники-и-традиции
Т
Транспорт
П
Путешествия
С
Семейная-жизнь
Ф
Философия-и-религия
Б
Без категории
М
Мир-работы
Х
Хобби-и-рукоделие
И
Искусство-и-развлечения
В
Взаимоотношения
З
Здоровье
К
Кулинария-и-гостеприимство
Ф
Финансы-и-бизнес
П
Питомцы-и-животные
О
Образование
О
Образование-и-коммуникации

Випишіть у зошит найважливіше про Олега Ольжича у вигляді 8 ключових слів
воУкраїна — це ти і я, мешканець мегаполіса і хутірця, всесвітньо відомий діяч і нікому не знаний учень 7 класу. Усі рядом ми — українці. Кожен із нас — представник великого і мужнього народу. Щоденними справами ми творимо нашу країну і її історію.

Коли європейці чують імена боксерів Віталія і Володимира Клинків, футболіста Андрія Шевченка, співанки Руслани Лижичко, вони знають: це — Україна. Україна — це митці Тарас Шевченко і Микола Лисенко, авіаконструктори Ігор Сікорський і Сергій Корольов, учені Борис Патон і Володимир Вернадський, співачка Соломія Крушельницька і силач Іван Піддубний та багато інших достойників, які своїми справами нашу країну на весь світ.

Двоє поетів, із творами яких ти ознайомишся на нотатку цього розділу — Олег Ольжич і Олена Теліга, — мешкали переважно за межами України. Але вони свідомо йшли на ризик і навіть прийняли смерть в ім'я майбутнього свого народу, сповідуючи принцип „ Якщо не я, то хто?”. Вивчаючи факти їхньої біографії, задумайся над проблемним запитанням розділу: Що повинно стати мірилом патріотизму особистості?т текст

👇
Открыть все ответы
Ответ:
Мамаева2007
Мамаева2007
09.06.2020
- Дітки куди ми цього літа поїдемо у таборі?
- Я хочу на екскурсію в зоопарк!
- Ні, я вже там була
- Може давайте на пітнік поїдемо, з ночівкою
- А що, непогана ідея
- Але в мене немає палатки
- То нічого , будем в одній
- Так, тепер домовляємось хто що бере!
- Катю, в тебе є шашлик?
- Так, звісно!
- Добре тоді з тебе шашлик
- А хто солодощі візьме?!
- Та звісно Діана, або Віка
- Давайте я візьму!
- Добре, тоді з тебе Діано солодощі
- Так, а віка що візьме?
- Я візьму скатертину
- О, Ольго Іванівно, можна я візьму зефір та млинці?
- Так, звісно Тамаро
- А млинці з чим будуть?
- Шоколадом
- Ні з шоколадом, тому що це все ростопиться і замастить весь одяг
- Ну добре тоді візьмі з творогом
- Добре, всі договорились що хто бере!?
- Так Ольго Іванівно
- Добре тоді чекаю вас завтра о 9 годині
4,7(41 оценок)
Ответ:
Щойно принесена у вигадливо розписаних горнятках кава ще парувала, лоскітливий і п’янкий дух її обіцяв близьку втіху – перед початком розмови, як нерідко буває, на хвильку запала мовчанка. Тільки в куточку зали кав’ярні немолодий і зсутулений вже скрипаль виводив стиха, ледве торкаючись струн, розлогу і заспокійливу  мелодію. «І який же то польський ведмідь здох у волинському лісі, що мене запросили нагально на цю зустріч?» - марне перебирав у думці здогади, як зернята на долоні, Модест Пилипович.                На каву його запросив, пообіцявши важливу розмову, колега по луцькій українській гімназії, вчитель полоністики Войцех Вось.                -Знайомтесь, мій щирий приятель, спадкоємець славетного шляхетського роду, що змагався у доблесті з самим Яном Собеським,- почав дещо загадково  Войцех, кивнувши у бік незнайомця. – Пан Генрік. Але він молодий ще, як бачите, то ж можна так просто і звати.              Модест Пилипович і собі кивнув повагом, відчувши, як йому здалося, струмінь прийдешньої розмови.  « Якщо починається з гонору, то їм це навіщось потрібно. Слід,  напевне, якось випереджувати, хоч таке заняття не по мені».- промайнула думка.                 -Граф Рогаль-Левицький. Радий знайомству.                 Войцех Вось тихо фуркнув, мабуть похлинувшись кавою, і скоса глипнув на незрушне обличчя Модеста Пилиповича, той погляд мов би приклеївся і не відставав, аж доки не впевнився Войцех, що його колега не налаштований на жарти.                 - Стільки працюємо разом, а я й досі не знав,- врешті потамував Вось здивування,- що ваш рід має графське достоїнство…                  - Не гаразд  гоноритися і чванькувати  в мої літа,- злегка всміхнувся Модест Пилипович у свої сиві і пишні козацькі вуса, та посмішка вигулькнула лише на мить і враз собі знову сховалася.                - У нас є для вас важлива пропозиція,- опанувавши себе, Войцех вів далі сухішим, мало не офіційним тоном, наскільки той тон дозволяла сама обстановка кав’ярні.- Але сперш, якщо можна, розвійте мої сумніви та здогади… Не можу ніяк собі взяти у голову і позбутися подивування  - і навіщо вам тут, у польському місті Луцьку, грати ролю українського підбурювача? Що заважає вам стати, як багатьом з освіченого сучасного українства, справжнім польським патріотом? –Войцех говорив все швидше, поступово  більше нервуючись, і навіть скельця його окулярів під високим лисіючим чолом зблискували нервово і роздратовано.                 Модест Пилипович, не вельми ховаючись, як від вкислого надто борщу, скривився і затис для міцнішої терплячки губи. Він, як і більшість учительства гімназії, недолюблював частенько велемовного Войцеха. Учні ж не любили полоніста, бо міг він раптом зірватися на крик, нерідко без видимої причини, от вкусить якась муха і бігає класом, рве дитячі зошити та галасує:                - Бздури, панє! Нісенітниці!                Левову частку виховання Вось зводив до вельми пильної уваги дитячим зачіскам – хай тільки хто невчасно сходить до фрізера. І вже, боронь Боже, слово впоперек вставити…Годі тоді сподіватися на пристойну оцінку аж до  іспитів. Коли в бездоганній роботі марне було знайти якусь зачіпку, то ставив Вось нервову навскісну примітку «брак почуця єнзикового» і різав бал  – спробуй скривдженому довести, чи того «мовного почуття» уже вщерть, чи цього разу у мізері…                  - Бережи мене, Боже, від хвороби і патріотів, - Модест Пилипович повільно і обачно надпив шпаркої ще кави, надто гарячого останнім часом остерігався. Він уголос вимовив не свої слова, а сказав почуте від знайомого польського робітника з- під міста Закопане. Після поразки УНР Левицький з Греції, через Італію і Австрію, опинився аж в польському Тарнові, де був в емігрантському уряді очільником міністерства охорони здоров’я, згодом у Закопане – водночас піклувався і санаторієм хворих на туберкульоз вояків УНР, і лікував тутешній люд. Особливо багато приходило робітників з місцевих  гуралень. А вже як виїжджав,  то не хотіли його польські гуралі відпускати, просили лишитися тут назавжди і стати членом їхньої громади. Навіть місцевий ксьондз давав згоду, тільки заїкнувся, що мав би  Левицький прийняти католицьку віру і стати тоді повноцінним польським патріотом. Обурилися цим гуралі, казали, що чоловік йде «ku wieczor zycia”, до життєвого вечора, то ж хай собі лишається в вірі, у якій народився, аби лишень зоставався. А ще, пам’яталося, як один з робітників тільки рукою махнув спересердя: «Вбережи мене, Боже, від хвороби і патріотів».                …Каву готував таки вправний кухар, від пахучого і аж густого напою  тужавіло і бадьорішало тіло, жвавішала кров і трішки паморочилося, як від легкого молодого вина. 


4,5(35 оценок)
Новые ответы от MOGZ: Українська мова
logo
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси Mozg
Открыть лучший ответ