На серці стихають негоди, на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями.
Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя.
І ведуть вони між собою тиху-таємну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці.
Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив ясний місяць, заглядав у вікна.
Дідова оселя снігом прикрита; мороз малі віконця позамуровував; двері замело, забило.
Там люди сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодиці сваряться через тин.
Дощу не було, — тільки десь сонце заховалося, небо сірими хмарами обмазалось.
Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колінах.
Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала.
Після того — не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його.
З жінкою Грицько жив мирно, люб'язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата.
Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть!
Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь.
Ціле чорне подвір'я каретами, колясами та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у хвильки, у трилисника, або в джгута; у стайні хрумають коні смачне степове сіно.
Під ногами страховища двигтіла земля, дикі заводи реву розлягались по околиці.
Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан.
От і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись.
Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснявка; патьоки збігали додолу.
Максим постарів; постаріла й Явдоха — краса її спала, помарніла, одцвіла.
Максим бажав дочку виростити в багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого.
(П.Мирний. Хіба ревуть воли, як ясла повні).
Його охопив сумнів: «Чи те я роблю, що слід? Чи здатний на це? Чому так тягне у невідоме?» І він зупинився серед шляху, подивився навкруги. Хоча дорога стелилася рівна й широка, він не міг іти далі: неспокій і невдоволення собою переповнили його. А обіч дороги громадилися вершини, які здавалися стрімкими й неприступними.
Їх оточували непрохідні хащі, яруги, стрімчаки й бескиди…
І все ж він зійшов з дороги й крізь нетрі та чагарі заторував власну стежину до вершини. І вже ніщо не могло зупинити сміливця. Він здіймався все вгору і вгору. «Божевільний!» — жахалися одні. «Відчайдушний!» — захоплено вигукували інші. «Щасливий!» — зітхали ті, які через свою кволість, не могли піти за першопрохідцем.
А були й такі, що заздрили й зневажали сміливця.
Але він здіймався на вершину, де не ступала ще нога людська. І то було його покликання й безсмертя. Як важливо в житті знайти себе, доки не пізно, доки ще молодий!
А йому йшов тридцять другий. За спиною в ньогоі вчителювання, участь у боях, робота в газеті художником, карикатуристом. Читачі в кожному номері шукали дотепні малюнки, під якими стояв підпис «Сашко». Друзі приходили до нього в майстерню, щоб подивитися, як під пензлем народжується пейзаж чи людський тип. І називали його талановитим.
А його не задовольняли ні карикатури, ні акварелі, ні олійні праці. Він почувався невдоволеним, бо відчував у собі силу творця нового мистецтва, що тільки-но утверджувалося. І однієї ночі він рішуче виходить зі своєї майстерні, щоб ніколи до неї не повернутися. Залишає назавжди мольберт, фарби, картини, поспішає на вокзал, сідає в поїзд, що везе його в Одесу. А вранці він уже стоїть перед директором кінофабрики й промовляє три слова:
— Хочу стати режисером!