Маруся Богуславка — цілком реальна особа, хоч документальних свідчень про це немає. Про походження Марусі в думі сказано небагато: жила вона колись у місті Богуславі в сім'ї священика. Мабуть, ще дівчиною потрапила у полон, де й стала дружиною турецького хана. Маруся тужить за рідною землею і, незважаючи на те що вже багато років живе в Туреччині, землю українську називає «наша». Недарма ж і свій ризикований учинок — звільнення українських козаків — вона робить саме на Великдень (найбільше християнське свято). Прощаючись із бранцями, вона передає про себе вісточку батькам. Але Маруся не хоче і не може повернутись у «рідну сторононьку», бо вже «потурчилась, побусурманилась». Але в душі Маруся назавжди залишилась співучою українкою. У серці в неї пекуча рана, що не загоюється з роками. Маруся добре розуміє, чим для неї може обернутись цей відважний крок, але все-таки зважується на нього. А це свідчить про надзвичайний патріотизм, любов до рідної землі та героїзм звичайної дівчини із квітучого українського міста Богуслава. Честь і вічна слава тобі, українська жінко!
Що таке сімейна реліквія? Це річ, свято збережена як пам'ять про минуле. Такою реліквією став для нашої родини звичайний учнівський альбом для малювання. Тільки в ньому замість малюнків були записані спогади татових і маминих батьків — моїх дідусів і бабусь — про наших дідів-прадідів. Вийшла рукописна історія роду. Виявилося, що в нашому роді був візкових справ майстер. Він робив вози — чотирьохколісні візки для перевезення вантажів кіньми, а також фаетони — легкі коляски з відкидним верхом. Це умілець по материнській лінії.
А от у родині батька була ціла династія умільців — фахівців у копанні колодязів.
Відзначалися наші предки й у спорудженні вітряних млинів, у ткацтві, садівництві.
Поряд зі спогадами про цих людей з'явилися записи про нинішніх членів родини. Тато мій, наприклад, інженер-будівельник, мама — бібліотекар. Це вона запропонувала вести сімейний літопис. Записи будуть продовжені, адже в мене є двоюрідні брати і сестри. З'являться сторінки, присвячені їм, їхнім родичам. Колись і я створю свою родину. І вже наші нащадки продовжать нашу традицію.
Зрозуміло, одним альбомом тут не обійтися. Може, на той час цей літопис буде не рукописним, а закладеним в електронну пам'ять комп'ютера. У всякому разі наші імена й імена наших предків не будуть забуті нащадками.
