кожна людина наділена уявою. ще з раннього дитинства уява починає володіти нашими думками. вона представляє перед нами картини майбутнього й минулого, існуючого та фантазійного. уява - це ніби пензель, завдяки якому ми можемо намалювати речі та явища, яких ще ніколи не бачили.
і саме завдяки уяві у людини з’являються мрії. спочатку, вони зовсім прості і легкоздійсненні. потім людина починає рости і пізнавати світ, розставляти пріоритети та вподобання. а разом з людиною ростуть і її мрії. вони стають ширшими та конкретнішими. їх кількість неодмінно зростає. деякі з цих мрій стають цілями, яких людина прагне досягнути в своєму житті,а інші так і залишаються мріями, через свою нездійсненність.
мрії – це ніби квитки у майбутнє життя, и кожен з нас прагне цими квитками скористатися и насолодитися. мрій у світі багато, набагато більше ніж самих людей. хтось мріє бути сильним і хоробрим, хтось прагне слави та вроди, для когось найважливішим є багатство. ми уявляємо майбутнє кохання та сімейне щастя, або професію, яку прагнемо опанувати.
важко виділити одну окрему мрію, яку я б вважав(ла) найголовнішою. для мене, як і для всіх інших, важливим є моє майбутнє життя. і, звісно, я прагну мати хорошу професію та достаток, люблячу сім’ю та вірних друзів. я хотів(ла) би жити в добробуті та ніколи не сумувати, подорожувати і побачити світ. важко виділити одне, найзаповітніше бажання. проте, мабуть, для мене це – правильно вибрати свій шлях, знайти свою життєву дорогу. адже,на мій погляд, найголовніше це - не прожити своє життя марно та бездумно.
мрії наповнюю наше життя барвами, вони нам пізнати себе. ніколи не можна позбавляти себе мрій, бо людина без них існувати не може.
Заходила ніч. Кудись ховаються останні шуми й гуки літньої
днини. Не погасло ще на заходічервоне зарево, а вже над ним зажевріла вечірня зоря. А місяць зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.
Ринуло з неба море світла. Над степом промайнув незрячий сон. Ніч зайшла. Маленькою хмаринкою темніє над яром у степу хуторець. Синіють хатки. У яр потяглися тіні. Тихо в хуторі. Серпи, коси, вози, збруя — усе лежить коло хат. Стіжки свіжої пашні, тягнуться ниви з блискучою стернею. На нивах темніють снопи, стелються покоси і стоять клапті недокошеної пшениці.
А над усім густо стелеться дух свіжого сіна.
Розкошами, красою віє над степом…
У яру тихо й сумно. Світить місяць. Розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб попливли проти місяця тіні. Запирскало щось… Воли. За волами виринула волохата постать. На голові в неї якесь ганчір’я, довга свита , на ногах великі чоботи, а в руках
— батіг. З купи ганчірок визирає дівоче личко з великими очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились. Стоїть і осміхається. Затремтіло зразу повітря, і зграї срібних звуків полетіли яром і далеко кругом заснували степ. Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі слова
пісні:
Яром, яром, пшениченька ланом,
Горою овес.
Не по правді, молодий козаче,
Зо мною живеш…
Слова оддалися голосною луною. Дівчина замовкла і схилила голову. Стало тихо. Тільки десь далеко завмирали останні одголоси пісні.
Верби стоять непорушно. Крізь їх віти визирають зорі. Дівчина звела очі й вдивлялася ними в сріблясту далечінь. Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала головою. Знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила очі. І ввижається, що вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні… Але не хоче її любити козак молодий. Він у пишному вбранні. Під ним грає кінь вороний з золотимиі підковами, срібними стременами. Сидить козак на коні перед нею, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею живе… Тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу оповідання про дівчину та зрадливого козака.
Объяснение:
Якось так вибач якщо не так