- Привіт!
- Привіт!
- Як справи?
- Добре. А в тебе як?
- Теж непогано
- Вже дуже скоро буде літо, каникули, роби що хочеш
- Так, справді, вже скоро
- Чім займатимишся??
- Поїду на море, потім буду жити з сестрою, робити все що заманється
- Море - це добре, я теж мабудь поїду
- Я от що думаю, ми ж підемо у одиннадцятий класс
- І що?
- А що далі? Як складеться наше життя?
- Незнаю, у кожного свій шлях
- Я буду сумувати за школою
- Я теж буду сумувати, за вчителями, за однокласниками
- А пам'ятаєш нашу першу вчительку?
- Звісно,вона нас дуже всіх любить, і ми її теж
- А як вона захищала нас, заступалася за кожного, підтримувала, вона була, як друга матір
- Так, це правда
- Мені буде не вистачали уроків, перерв, нашого місця на підвіконні
- А мені буде бракувати нашої другої вчительки, яка була хоч дуже сувора, але все ж таки добра та справедлива.
- У дитинстві мені здавалося, що закінчу школу з радістю, скоріш хотілося вийти з ціх стін, стати свободною людиною, а зараз? Я не хочу йти зі школи.
- Знаєш, як не дивно це звучить, але й мені теж не хочеться
- Пам'ятаєш, як ми вперший раз зустрілися?
- Звісно. Я приїшла к вам у клас у віці десять років. Ти була гарненька, смуглява, привітна, добра, весела.
- А ти, як зараз пам'ятаю, була з довгим волоссям, добрими очами, з доброю душею.
- Так, ми знаїшли спільну мову, та почали дружити
- Я хочу, щоб останній рік у школі, був такій же яскравий, як і наші спогади
- Я теж
- До завтра!
- До завтра!
У неділю ми з батьками пішли гуляти у парк. Була та чарівна пора весни, коли дерева вже вкрилися зеленню, зацвів бузок, каштани. Повітря було ще прохолодне, але сонячне проміння, пробиваючись крізь рідкі хмаринки, припікало. Ми йшли алеєю, з усіх боків нас оточували каштани. їхні крони змикалися над нашими головами. Суцвіття каштанів нагадували запалені білі свічки і мали просто розкішний вигляд. Несподівано біля своїх ніг я побачила одну з таких свічок. Хтось зірвав квітуче диво і кинув. Ми пройшли ще кілька кроків і побачили грубо зламану гілочку клена з ще ніжними світло-зеленими незів’ялими листочками. Кому ж заманулося нівечити цю красу? Навряд чи ця людина хотіла зробити комусь приємність, принісши у дім каштанові суцвіття або гілку з кленовим листячком. Рослини були зірвані просто так, мимохідь, навіть не подумавши, навіщо це потрібно. Та й суцвіття каштанів швидко в’януть, тому ні краси, ні затишку у кімнаті не створять. Інша річ, бузок або черемха. До речі, в нашому парку є багато різних видів бузку, але і його, якщо вже ламають, то складається таке враження, наче тут пройшовся буревій.
Якщо людина така байдужа до живої природи, чи можна стверджувати, що вона любить своє місто, вулицю, врешті-решт свою батьківщину? Адже від дбайливого ставлення до рослин залежить благополуччя парків, садів, лісів. Ось посадили на нашому шкільному квітнику розкішні жоржини, а хтось узяв і потайки викопав їх, тобто просто вкрав. Крадуть квіти на міських клумбах, а скільки дерев вирубано у місті нібито заради усіляких будівельних робіт. І в нашому дворі знищили з десяток старих тополь. Нових не насадили, а пні не здаються, пустили пагони.
Природа - це краса, яка оточує нас завжди й усюди. Це зелене вбрання нашої країни. Збільшувати зелене багатство - означає по-справжньому любити батьківщину. Той самий каштан або клен - це не просто краса. Це - чисте повітря, помешкання для птахів. А втім, це й так усім відомо.