Знайдіть у поданому нижче тексті займенники, зробіть їхній морфологічний розбір.
Дехто думає, що в колі сім'ї немає потреби дотримуватися тих норм поведінки, які вважаються обов'язковими під час спілкування зі сторонніми. Так може думати тільки людина низької культури, для якої ввічливість — щось на зразок парадного костюма: в домашній обстановці вона швидко його знімає, щоб не зім'явся і не запилився від зайвого користування.
Сім'я тим і відрізняється від інших колективів, що вона заснована на взаємній повазі, на близьких стосунках. Повага до старших — основа кожної сім'ї. А тому великого значення набуває повсякденна ввічливість у спілкуванні, готовність завжди прийти на до Молодь повинна уникати суперечок із старшими, не зчиняти галасу на захист своїх тверджень. Навіть коли старший справді в чомусь помиляється, і ви не змогли спокійно переконати його в цьому, краще перевести розмову на іншу тему (3 журналу).
Объяснение:
Ой, яка чудова українська мова!
Де береться все це, звідкіля і як?
О. Підсуха
Рідна мова — це мова нації, мова предків, яка пов'язує людину з її народом, водна — найбільший скарб. Існує твердження, що українська мова — одна з найбагатших слов'янських мов. Вона ніби ллється струмочком і звеселяє душу. А іноземці, побувавши в Україні, відзначають її ніжність, витонченість і милозвучність. І це, мабуть, справді так, бо за мелодійністю вона посідає друге місце у світі.
Як душевно і красиво звучать українською мовою слова нашого поета Т. Г. Шевченка:
Зоре моя вечірняя, зійди над горою
Поговорим тихесенько неволі з тобою.
Якою теплотою і водночас сумам пройняті ці слова, з зорею воно так і є, бо Т. Г. Шевченко писав про це на засланні, з зорею він говорив, як з другом.
Українська мова нараховує близько 360 тисяч слів, нею розмовляють 48 мільйонів чоловік.
Мова рідна, як море, — безконечна, могутня, котить свої лексикони, яким немає кінця-краю.
В рідній українській мові таїться мудрість віків і пам'ять тисячоліть. У ній ми чуємо зойки і відчаї матерів у годину лиху, переможний гук воїнів-хлопців у побідну годину; в ній — пісня дівочого серця в коханні. У мові мого народу — його щирість, радощі й печалі, його труд і піт, кров і сміх, безсмертя його. А як тішить серце гумористичне слово мого народу. Тоді здається, що саме українське слово і є найдужчим і найбагатшим, бо словом іншої мови так не скажеш. Тому-то слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою в годину смутку. А яке слово українське вагоме в годину гніву, воно тоді гримить та клекоче, як блискавка. А ніжне слово „кохана”проймає серце, манить своєю лагідністю та ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, — найкраща, найщасливіша людина на світі. Воно повертає тебе прибудь-якому настрої до життя, до діяння.
С. Плачинда писав: „Єдина печаль проймає, що не вистачить життя пере тій мовний океан. Бо ти є Вічність. Ти є Правда, Добро і Краса народу нашого”.