Краще жити в місті чи в селі? Питання, на яке немає однозначної відповіді. Особливо, якщо починати пригадувати всім відомі прислів"я на кшталт: краще там, де нас немає, або: де народився, там і згодився.
Хоча, ні, відповідь знайти можна, вона лежить у статистичній площині і свідчить, що з року в рік кількість сільського населення зменшується, а міського - зростає.
Але статистика - то суха наука, а ми всі - люди з душею та власними уподобаннями. Тим-то кожний має вирішувати це питання сам для себе. Всі ми різні. Комусь до вподоби тихі левади, розлогі лани і яблуневі садки. Когось вабить гамір великого міста з його підприємствами, супермаркетами та нічними клубами.
Я вважаю, що краще за все жити там, куди тебе кличе саме життя та твоя власна вдача. Але при цьому я віддаю перевагу тому місцю, де я народився, де жили мої предки і де їх поховано.
Объяснение:
Вчора був сильний вітер. Він був такий сильний, що матінка залишила мене сидіти у дома, бо боялася за мою безпеку. Його сила прогинала гілки дерев майже до самої землі. Мені було дуже страшно, але за друзями я сумував сильніше, тож вирішив ослухатися своєї мами та пішов з квартири, доки вона готувала мені сніданок на кухні.
Опинившись у під'їзді, мені стало ще страшніше, бо там не було світла. Усе було таким темним, що мені на хвильку здалося, що я вже давно не у під'їзді, а впав у якусь діру у земли глибиною у тисячі метрів, але чомусь, не зрозумів цього. Мій здоровий глузд підказував мені, що зробивши кілька кроків та відкривши ці двері, стане набагато світліше, та моя глубока дірка у землі перетвориться на той під'їзд, який був вчора, тиждень тому, 5 років тому... Але, у той момент, коли я вже дотягнувся до дверей, відкрилися двері вже моєї квартири. Усе стало світліше, тож я, майже без страху, обернувся до матері. Вона дивилася на мене дивним обличчям. Вона одночасно гнівалася на мене, тому що я ії ослухався, та майже стримувала сміх, тому що я намагався піти на вулицю у домашніх капцях та банному рушнику поверх мого оголеного тіла. Я швидко побіг обратно у квартиру, та чекав покарання, але матінка вирішила, що своєю бурхливою фантазією я сам себе покарав, тож відправила мене не у куток, а на кухню, їсти сніданок.
