1. Моя матуся кожного дня робить для мене щось приємне, вона дарує мені свою любов і тепло. Саме це, я вважаю найбільшим у світі добром. Я дуже вдячна їй за це і тому намагаюсь бути слухняною і вихованою. Ще я хочу згадати про те добро, яке мені дарують й інші члени родини. Вони дають мені цінні поради, що дійсно допомагають мені вирішувати багато проблем.
Я вважаю: добро - це найцінніший скарб, що є в душі кожної людини. І тому так важливо не втрачати його, а просто дарувати рідним і близьким його маленькі шматочкии кожного дня і звичайно ж отримувати його зворотньоⒶ.
2. У мене дуже дружня і щаслива родина. Ми всі допомагаємо один одному і намагаємось ніколи не сварити. Тато любить читати книжки і розповідати всім цікаві історії, а мама готує найсмачніші страви у світі. Я дуже люблю своїх батьків, за те що вони ніколи не сварять мене, навіть якщо я винна, а лише пояснюють помилку, а я в свою чергу намагаюсь більше ніколи її не посторювати.
Родинне тепло для мене є найсвятішим: воно зігріває і дарує радість. Я завжди відчуваю на собі батьківський захист і це дає мені впевненість кожного дняⒶ.
У мене дуже дружня і щаслива родина. Ми всі допомагаємо один одному і намагаємось ніколи не сварити. Тато любить читати книжки і розповідати всім цікаві історії, а мама готує найсмачніші страви у світі. Я дуже люблю своїх батьків, за те що вони ніколи не сварять мене, навіть якщо я винна, а лише пояснюють помилку, а я в свою чергу намагаюсь більше ніколи її не посторювати.
Родинне тепло для мене є найсвятішим: воно зігріває і дарує радість. Я завжди відчуваю на собі батьківський захист і це дає мені впевненість кожного дняⒶ.
Потяг ще раз голосно чмихнув і непорушно застиг. Пасажири з клунками, торбами і валізами стали галасливо запруджувати перон. Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні на ймення Іван Сила не квапився. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя якось дивно поєднувалися з міцно збитою статурою та широчезними плечима. Поспішати Іванові, чесно кажучи, було нікуди. Через вікно він озирав вокзал, переповнений людьми, які снували туди-сюди, як у велетенському мурашнику.
— Ого, скільки народу! — присвиснувши, почухав Іван Сила потилицю і попрямував до виходу. Дядько з обвислими вусами, у зеленій крисані, з яким їхали від самого і ючатку, чекав його на виході.
— То що, земляче, будеш чинити? — він справно скрутив саморобну цигарку.
— Та хіба я знаю, вуйку? — пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту. — Піду кудись на роботу найматися.
— І треба тобі було зачинатися з тим дурнем, — дядько окутався густим димом.
— А чого він першим ліз! — здвигнув плечима Сила. — Та я його не сильно того… Так, струснув легко.
— Еге, струснув! — вуйко Микульця засміявся, показавши рідкі зуби. — Ледве привели до тями. Та ж він тобі не просто сусіда, а начальників синок. Думати треба! — постукав він себе кривим пальцем по чолі.
— Що тепер поробиш, — зітхнув на повні груди легінь. — Тато казали: йди, синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.
— Такого, як ти, справді легше забити, як прогодувати, — глузував вуйко, перепаковуючи клунки.
"Поліція!", — раптом пролунав крик, і залізничний натовп миттю стих, а далі почав розсипатися. "Ходімо", — кивнув старий, і земляки, із обвітреними, ніби витесаними з каменю, обличчями, стали пробиратися крізь вокзал. Одяг, мова та звички видавали в них мешканців гір. Або верховинців, як тут звикли казати.
Далеко вони не відійшли, бо й не було куди. На боковій вуличці у затінку дерев сіли на перекуску та роздуми. Та не встигли витягнути свій нехитрий селянський харч, як новий ґвалт привернув їхню увагу.
Назустріч їм біг обірванець, за яким гналося троє дядьків. "Злодій! Тримай злодія!" — кричали задні