людина і природа нерозривно взаємопов’язані між собою. це було завжди. первісні люди настільки трепетно ставилися до природи, майже обожнювали її. і вогонь, і вода, і земля, і небо… усі стихії бачилися первісній людині божествами. та й рослини, і тварини, і птахи. це трепетне ставлення до природи і зараз жевріє в душі кожної людини. наприклад, моє ставлення до ластівок. я дуже люблю ластівок. приїжджаю в село до бабусі, відкриваю скрипучу дерев’яну хвіртку, обнімаюся з бабусею, п’ю з нею чай, а потім – до річки. ластівки вже там. вони кружляють так низько, що крилами нібито торкаються води. у глині стрімкого протилежного берега гнізда ластівок. там вони вигодовують своїх пташенят.
Історія пишеться людьми. Вона ж і відбувається в людях. Окрім центральних персонажів роману, у ньому згадуються і деякі відомі історичні постаті, другорядні з точки зору розвитку любовної колізії і зовсім не другорядні з погляду створення ще одного важливого образу — образу України. Він присутній вже і в першій частині роману. Маруся як символ народного поета і співця, полтавський козацький полк, сама Полтава — один із осередків вільнолюбного лицарського духу — все це також Україна. Але збагачується, стає масштабним її образ саме тоді, коли Чураївна виходить за межі "маленької батьківщини" — свого рідного міста. Мандрівка робить гострішим і проникливішим зір, а побачене дає простір почуттям і роздумам. Маруся зупиняється у подиві перед красою рідного краю: