1. Після закінчення університету мій брат стане фахівцем з зв*язків з громадськістю. 2. Через банкрутство підприємство припинило свою діяльність, іншого виходу не було. 3. На прощання ми подарували своїм німецьким одноліткам сувеніри. 4. Кожний літературний персонаж має індивідуальні риси. 5. До заяви додаю автобіографію. 6. Розгублена дівчина про щось розпитувала в охоронника, що стояв біля входу в банк. 7. Під час подорожі з нами трапився екстраординарний випадок. 8. Напередодні нового навчального року ми завжди розмірковуємо про перспективи. 9. На завершальному етапі змагань футбольна команда нашої школи зазнала поразки. 10. Дівчина по секрету розповіла подругам про свої переживання. 11. Ліки виявилися не ефективними.
Гідність... Чи потрібна вона сучасній людині? Без гідності, на мій погляд, людини просто немає. У тому значенні, яке ми надаємо слову "людина", ховається додатковий сенс - наша людська гідність. "Гідність-це зовнішній прояв непохитної самоповаги". Так написано в Книзі самурая, а вже японці, повірте, про гідність знають всі.
Якщо повернутися з давньої Японії до більш сучасної Європи, то і тут всього якихось 150 років тому мислителі вчили, що «Гідність є саме те, що більш за все підносить людину, що надає її діяльності, всім її прагненням вищого благородства" (Карл Маркс). За втрату честі і гідності батько міг убити власного сина, як вчинив Маттео Фальконе у Проспера Меріме або Тарас Бульба Миколи Гоголя.
Американський президент Джон Кеннеді відвідав базу НАСА, розташовану на мисі Канаверал. Він зустрівся з багатьма відомими вченими і дослідниками. Він поспілкувався з багатьма іншими, хто докладає свої сили до того, щоб проект був втілений в життя. Йдучи по коридору до свого лімузина, він натрапив на сивого негра, що схилився над гіркою сміття, в одній руці якого був пакет для сміття, а в іншій — совок. Це могло здатися зайвим, але президент ввічливо запитав його:
— А що ви робите тут?
Розігнувши спину, прибиральник уважно подивився на президента і з почуттям власної гідності, що протягала в його голосі, відповів:
— Те ж, що і будь-яка людина. Я працюю, щоб зробити можливим політ людини на Місяць. Ось чим я тут займаюся.
Хлопці знітилися. Обом стало соромно. Вони швидко вийшли з хати.
- Що будемо робити, Антоне?
- Не знаю. Я б зараз під землю провалився від сорому...
Вони сіли під старою розлогою грушею, колись бабуся з її плодів варила таке смачне варення ...
- А кому ти продав ікону?
- Опанасовичу ... В нього магазин є з всякою старовиною...Але вже стільки часу минуло...Та й грошей нема.
- Треба шукати ікону! А гроші я знаю в кого можна позичити. Бабусі недовго ще з нами бути...
Хлопці встали і попрямували до дороги.
В крамниці, звичайно, ікони не було. Опанасович сказав, що продав її якійсь старій жінці. А хто вона така - він не знає. Сказав лише, що бачив її кілька разів на базарі - вона продавала сир, молоко, масло... Хлопці вхопилися за це і попрямували до місцевого ринку, хоч надії було мало. Роман вже встиг позичити гроші в свого друга, аби лиш бабусю відшукати... Хлопці йшли поміж торгових рядів і вдивлялися в селянські обличчя. Аж раптом Роман почув як його кличе Антон. Брат стояв біля старенької бабусі перед якою був розкладений її нехитрий товар: сир, молоко, масло. Хлопці з надією дивилися на бабусю...
- Діти, ви щось хочете купити? - запитала бабуся.
- Ні. - першим отямився Антон. - Це ви купили ікону в Опанасовича десь півроку тому?
- Так, я. А що таке?
Хлопці чесно розповіли про все, що трапилося...Бабуся дивилася на хлопців. Антон стояв блідий, йому було страшенно соромно, він хотів зірватися з місця і тікати, але не міг і поворухнутися...
- То ви хочете, щоб я її вам повернула?
- Продали, - вихопився Роман.
- У нас є гроші, навіть, більше, ніж ви за неї заплатили.
- Я ікон не продаю. - відмовила стара жінка.
В обох похололо на серці - "Не продасть!".
- Ми вас просимо, будь ласка! Скажіть свою ціну!
- Я ж сказала - я не продаю ікон. Я вам її віддам, але ви мені обоє рік допомагатимете влітку. Домовилися?
- Так - так! - зраділи обоє.
Троє вийшло з ринку і попрямували за місто.
Коли брати опинилися в хаті бабусі Ганни, то стали і завмерли на порозі. З усіх кутків на них дивилися Святі Обличчя. В кімнаті було до 50 ікон.