Я давно мріяв про собаку. У мого друга Павліка була собака-вівчарка Дік, у однокласника Міші був дог по кличці Тедді. Навіть у сусідської дівчинки Маші була болонка Ляля.
Одного разу я прокидаюся дуже рано. У моїй кімнаті хто-то посвистував і скиглив. Я відкрив очі й побачив в кутку кімнати, на підстилці, справжнього живого цуценя коллі. Я не повірив своїм очам. Але тут відкрилася двері, і в кімнату зайшли тато з мамою. Вони сказали, що це подарунок до дня народження.
Я дуже зрадів, схопився з ліжка і схопив цуценя на руки. Щеня мені дуже сподобався: рыженький, толстенький, незграбний, з довгою витягнутої мордочкою. Я давно придумав кличку свого цуценяті і тому відразу назвав його Джим. Папа тут же смішно і важливо сказав: «Дай, Джим, на щастя лапу мені». Я поставив цуценя на підлогу. А він раптом зробив калюжу. Мама спохмурніла. Але я швидко побіг за ганчіркою і сказав, що буду доглядати за собакою сам.
Вдень до мене прийшли в гості Маша і Павлік з Мішею. Я з гордістю показував їм свого Джима.
Я ніколи не забуду цього дня. День, коли моя мрія здійснилася.
восьма година ранку… Холодний вітер підмітає вкриті ожеледдю тротуари. На зупинці багато людей, які поспішають на роботу. Тут же чекають і школярі. Виходять пасажири, видно, що середина тролейбуса порожня. Зайшло декілька жінок, а потім ринули діти з ранцями за плечима. Вони забили задню, середню і передню площадки. А їхати ж їм всього одну-дві зупинки. Залишилися люди, які запізняться на роботу. Вони сумними очима проводжають напівпорожній тролейбус.
Я не проти того, щоб діти їхали до школи громадським транспортом, але їм потрібно уявити себе на місці тих людей, що залишилися на зупинці, уявити своїх батьків на місці тих пасажирів на вулиці. Я думаю, що тоді вони б так ніколи не вчинили. Адже одну-дві зупинки можна пройти пішки, а не обов’язково їхати. Потрібно пам’ятати про інших, коли йдеться про громадський транспорт, адже тут ми особливо тісно стикаємося з великою кількістю людей.