Матусина пісня супроводжує нас від народження й впродовж усього життя. Маленькими ми слухаємо "Люлі, люлі, прилетіли гулі", "Котку, котку-рябку", "Ходить сон коло вікон". Ми підростаємо, і наші матусі навчають нас співати: "Ходить гарбуз по городу". Підростаємо ми, дорослішають наші пісні. Уперше десь біля вогнища під час відпочинку мама навчила мене співати маршових пісень, серед них мені дуже подобаються ті, що колись правили за гімн України, — "За Україну", "Не пора". Особливо подобається "Гей, у лузі червона калина". Це вже не просто пісні, а пісні, що стали історією. Кожна пісня має свою історію, як кожна людина має свою біографію; вони цікаві, захоплюючі й неповторні.
Це не означає, що я не люблю сучасну музику й сучасних співаків. Я із задоволенням слухаю Т. Петриненка, С. Вакарчука, О. Пономарьова. Та мамина пісня — рідна й мелодійна, лишається на все життя першою й найкращою.
Є багато країн, громадяни яких з особливою повагою ставляться до своєї історії, творення держави. Кожна країна має свої свята, що пов’язані з її історією, традицією чи знаменними датами. У нас теж є знаменні дати, традиції, але є й такі дати, які називають скорботними. Про них теж не забувають, щоб вони більше не повторилися.
Мені особливо приємні українські свята, коли я можу уявити Україну у вигляді святково вбраної дівчини. її ібрання символізує майбутнє моєї сонячної країни. Це віночок, вишита сорочка, ошатна плахта. Або ж Україну уявляю доброю матір’ю в яскравій хустці та святковому одязі.
Одне розумію: щоб такий образ з’являвся мені, як і всім українцям, для цього слід багато працювати й докладати чималих зусиль. Заквітчати Україну можна успіхами в розвитку науки, техніки, підвищенні добробуту людей. І тоді Україну завжди будуть сприймати як привабливу й мудру господиню.