Відповідь на завдання.
Твір"Ми відповідальні за тих,кого приручили".
Без чого не можна жити людині,щоб бути справді щасливою?Звичайно,це дім і родина.
Родина-це ті,хто піклуються і переживають за тебе,уболівають і співчувають.Іноді трапляється так,що людина залишається самотньою.
Щоб уникнути самотності,щоб знати,коли ти повертаєшся додому,що на тебе там чекають,люди заводять тварин.Це прекрасні істоти,які дарують радість спілкування,відчуття,що ти не один,що ти комусь потрібний.
І не встигаєш переступити поріг,а до тебе кидається твій улюбленець,який чекав на твоє повернення з нетерінням і вимагає,щоб йому приділили увагу.Хто б то не "був"він прекрасно знає,що є повноправним членом родини,де його люблять і ніколи не образять,бо він довірився людині і не має нікого ближчого за неї.
Кожна тварина має свій характер,свої особливості,уподобання.Беручи в дім будь-яку живу істоту,ми беремо на себе велику відповідальність.
Бо всі тварини беззахисні перед людиною,а ми дуже часто користуємося цим.
Люди забувають,що тварини-їхні найближчі друзі,які не мають звички зраджувати.
Буває навпаки-люди зраджують своїх домашніх тварин:зневажають їх,викидають на вулицю,віддають іншим,не думаючи про те,що серце цієї істоти вже навіки віддано саме їм.
Взявши додому маленьке цуценятко,людина милується ним та його пустощами,але тільки-но це цуценятко виристає у велику собаку,то починає набридати го-і опиняється на вилиці.І цей господар не хоче щнати,що його підопічний уже встиг прив'язатися до нього і що він непристосований до життя на вулиці.
Люди на відчувають відповідальності за свої вчинки,і тому на вулицях нашого міста так багато бездомних тварин.
У человека обязательно должны сбываться мечты. Путешествовать мечтают многие. И каждый ищет в путешествиях что-то своё.
В мире столько интересных мест, столько новых впечатлений, что путешествие, единственная возможность увидеть все своими глазами. Я мечтаю побывать на всех континентах. Познакомиться с культурами народов, которые живут в разных частях света. Увидеть океан. Искупаться во всех морях мира. Увидеть самые холодные и самые тёплые страны. Может даже совершить кругосветное путешествие.
Есть много мест, куда не ступала нога человека. Такое путешествие требует основательной подготовки. Это целое приключение. И это - моя мечта.
Я буду привозить из своих путешествий сувениры и воспоминания. Обязательно делиться впечатлениями с друзьями и родственниками. Возможно они тоже увлекутся моей мечтой. И тогда мы будем путешествовать в дружной компании единомышленников.
Мир огромный и неизведанный. Возможности человека тоже до конца не исследованы. Но одно я знаю точно, те впечатления, которые остаются после путешествия нельзя потерять или забыть. Возвращаясь домой ты привозишь с собой частичку того места, в котором побывал. И это остаётся навсегда
Источник: Сочинение на тему Моя мечта
Объяснение:
Зважаючи на доленосні і бурхливі події в Україні, бачимо, що Шевченко, як і ота трагічна новоявлена хрещатицька Небесна Cотня сучасних юних героїв гордої і незламної країни, полегла на Майдані незалежності, живе посеред нас, додає сміливості і впевненості у боротьбі з нашими відвертими і прихованими ворогами.
Тарас Шевченко для України і в Україні житиме вічно. Він сьогодні, як ніколи, органічно злився зі своїм великим, нескореним народом і твердо ступає повсюдно у вільній державі, підсвідомо і свідомо через уста кожного із мучеників нації незалежно від віку промовляє до кривдників:
…не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть…
("Осія. Глава XIV").
Безневинне Шевченкове страждання – це символ довгих років розп'яття, винищення українського народу. Мучеництво Кобзаря зробило його особистістю просвітленою і наскрізь просякнутою страшними передчуттями апокаліптичності і невідворотності найжахливіших сценаріїв у долі України на багато століть:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі...
("Осія. Глава XIV").
На противагу цим словам митець напише й такі, де беззастережно віритиме в торжество правди і справедливості:
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
("О люди! Люди небораки!").
Поет, перебуваючи в 1843 і 1845 рр. в Чигирині, висловить свої найгіркіші і найобурливіші почуття щодо сплюндрованості центру козацької слави в XVII–XVIII століттях, перетворення його на пустку в 1793 році під час приєднання до Російської імперії:
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви
встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
("Гайдамаки").
Кобзареві надзвичайно гірко болітиме втрата величі козацьких вольностей через нерішучість і недалекоглядність українських керманичів. Цьому періоду виразник споконвічних прагнень до волі українського народу присвятить і високохудожні полотна ("Дари в Чигирині", "Чигирин з Суботівського шляху", "Чигиринський дівочий монастир"), і літературні ("Чигрине, Чигрине…", "Холодний Яр", "За що ми любимо Богдана", "Розрита могила"). Великий будитель приспаної, а почасти й деформованої психіки українця все-таки, як зазначив представник "розстріляного відродження", літературознавець Сергій Єфремов, "відкрив віко нашої труни, яке опричники Російської імперії забили цвяхами". Сьогодні в цій труні за сотні літ з Божої ласки воскресла Україна, заплативши за це сотнями людських життів і пролитою святою кров'ю мучеників і героїв. Шевченко, опоетизовуючи гірке і драматичне минуле України, робив зриму проекцію на її майбутнє. Тож тому його так боялися і так не бажали чути його закличні молитви, послання, подражанія. Сьогодні у світі реально ожив ще один народ, красивий і сповнений гідності, який із подивом упізнав себе, ідентифікував себе не тільки з давньою славою, не тільки із кров'ю землі, по якій ходив сотні літ; цей народ, незважаючи на зовнішні загрози, вторгнення на початку ХХІ ст. ворожих військ з боку північного сусіда на територію мирної суверенної країни, незважаючи на катування, кров, вбивства від рук легітимного бандитизму в особі чужої Україні, але все ж української влади, нарешті побачив світло великої перспективи і майбуття. Народ цей – український, який ніколи так не називав Тарас Шевченко. Незабутній Петро Яцик, меценат, громадянин Канади українського походження, на кошти якого організовувалися мовні конкурси, присвячені підняттю престижу української мови, колись зауважив, що "в усіх Шевченкових творах ми часто зустрічаємо слово "Україна", але в жодному місці немає там слова "український". Не було держави – не було й народу в сприйнятті поета. Була територія, яка страшно каралась то "за Богдана", то "за скаженого Петра", то "за панів отих поганих"… Каралась давно, каралась недавно, карається зримо зараз на всіх майданах великого краю. Беззастережно й не оглядаючись навколо, славні сучасні герої разом із священними лозунгами "Слава Україні" – "Героям слава"