Як правило корисний відпочинок, це відпочинок на природі. Такий відпочинок називається Екологічний туризм. Екологічний туризм стає дедалі популярнішим у всьому світі. Але цей вид туризму зовсім не означає, що потрібно просто виїхати за місто, подихати свіжим повітрям, полежати на травичці, а потім поїхати, залишивши після себе кісточки від фруктів і паперові пакети.
В основі екологічного туризму - особиста відповідальність перед природою. Еко-турист не просто насолоджується навколишнім середовищем і чистим повітрям, він також сприяє охороні живої природи і, по можливості, покращує її.
Сьогодні багато країн пропонують унікальні маршрути для екологічного туризму, а деякі навіть впроваджують державні програми з охорони місцевої природи із залученням туристів. На мою думку такий відпочинок є корисним не тільки для людини але й для навколишнього серидовища.
Справжній друг для мене - це, насамперед, людина, спілкування з якою не тільки дає мені задоволення, а й сприяє розвитку мене як особистості, людини. Мені здається, що, спілкуючись із друзями, люди можуть розвиватися не менше, ніж під час навчання чи читання книжок. Я маю на увазі не здобування нових знань - для цього достатньо погортати енциклопедію, а навчання духовне, духовне вдосконалення. Поширеною є думка, що друг - це той, хто знаходиться поруч, коли в тебе є якісь проблеми, тобто «пізнається у біді». Можливо, це так. Адже людина, яка кудись зникає, коли тобі потрібна до чи просто підтримка, навряд чи може зватися справжнім другом. Але це не єдине і не головне. Друг - той, хто поруч, коли в тебе все гаразд. Спробую пояснити свою думку. Мені відомі випадки, коли люди спілкуються тільки тоді, коли є певні проблеми: вони використовують одне одного для того, щоб розповісти про щось погане, поскаржитися. Вони є безкоштовними психологами одне для одного, і тільки. Зі справжнім другом має бути цікаво і тоді, коли все добре, бо в таких ситуаціях ти розумієш по-справжньому, чи потрібна тобі ця людина, якщо тобі від неї кічого не треба, Виходить ось такий каламбур, але він насправді передає моє ставлення до питання дружби. Приклади справжньої дружби ми гаємо і в класичній літературі. Проте зазначимо, що найчастіше література окреслює лише частину, певний етап життя героїв. У реальному світі люди часто і радикально змінюються, іноді вони змінюються, як-то кажуть, «у різні боки». Тоді друзі можуть ставати настільки різними, що спілкування одне з одним їм більше не цікаве. Насправді різні люди можуть бути і найкращими друзями, вони тоді доповнюють одне одного, спілкування стає цікавішим, їм є чого навчитися одне в одного. Але в друзів мають бути однакові цінності, схожі духовні орієнтири, тоді вони зможуть порозумітися навіть тоді, коли їхнє ставлення до певних реалій різне. Духовні цінності людини можуть змінюватися з часом, і це може призвести до того, що дружба зникне. Мені це здається нормальним, це цілком природне явище, краще так, ніж дружба «за звичкою».
Зараз багато хто не розрізняє справжніх друзів і знайомих. Мої однолітки іноді схильні називати друзями людей, з якими вони; просто весело розважаються, іноді дорослі люди називають друзями своїх колег, з якими вони часом спілкуються поза межами офісу. Гадаю, це не дружба, а просто певний різновид стосунків між людьми. З часом така «дружба» зникне сама собою, і через це навіть не стане самотньо, можливо, цього й не помітиш. Я вважаю, що дружба не залежить від віку, соціального становища, матеріальних статків. Так само вона не поділяється на чоловічу і жіночу. Взагалі чуєш багато думок з приводу того, чи існує жіноча дружба, чи існує дружба між чоловіком та жінкою. Як на мене, безумовно, жінки будують свої стосунки зовсім не так, як чоловіки, тому їхня «дружба» абсолютно не схожа на чоловічу, проте це ще не означає, що між ними дружби не існує. Просто манера дружити та погляди на дружбу так само різні, як різні люди у світі. Кажуть, дружба - це кохання, якому підрізали крила. Щось у цьому Є. Але я вважаю, що дружба теж має свої крила, вони просто «іншого кольору»…
Справа правопису — одна з дуже тяжких наших болячок. Здається, нема в цілому культурному світі народа, в якого справа з правописом була так погано влаштована, як у нас, в якого б істнувало зразу кілька правописів, і ні одного з них не додержувалось як слід у письменстві. Досить сказати, що в Галичині питання про правопис стояло, а почасти й досі стоїть, як справа політична; цілі партії воювали за правопис і ставили його гаслом своєї політики. У нас, на Вкраїні російській, до того ще не доходило, але, з другого боку — в цій справі у нас ще більше плутанини; кожний пише, як хоче; не проходить кількох років, щоб хтось не вигадав якихсь одмін у правопису. Один час уряд положив кінець тій плутанині, заборонивши вживати якогось иншого правопису, крім російського — „ярижного“. Волею-неволею довелось писати так, як наказували „зверху“, але тепер, коли стало вільно вживати якого згодно правопису в українському письменстві, знов виникло це питання на світ божий. Ще в кінці 50 років Куліш ясно і просто поставив справу, завівши у своїх виданнях т. зв. „кулішівку“, і наше письментсво її прийняло, згодом тільки додавши ще для більшої зручности маленькі одміни. Були проби (напр. Драгоманова) вживати иншого правопису, але тим пробам не пощастило. „Кулішівку“ прийняли і в Галичині, тільки небіжчик Желехівський, автор великого „українсько-німецького словаря“ зробів у ній деякі зміни, завівши чисту „фонетику“. З 1892 року цей правопис прийнято по всіх галицьких школах: вищих, низчих і середніх, у виданнях Наукового Тов. ім. Шевченка, а далі — „Просвіти“ та по всіх часописах. Коли повстала на Вкраїні російській наша преса, то прийнято було цю фонетику з малими одмінами. Таким правописом друкується „Рада“, „Рідний Край“. Але в кожній газеті, в кожному журналі були все ж таки невеликі ріжниці. А от в „Україні“, що почала виходити в 1907 році, знов бачимо де-яку ріжницю з тим правописом, яким, наприклад, друкується наша „Рада“.