Зірка Мензатюк (1954, Київ) закінчила факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працювала журналістом. Член Національної Спілки письменників України (з 1995 р). З 1997 р. веде в дитячому журналі «Соняшник» рубрики «Храми України», «Фортеці України», «Щоб любити», «Щоденник мандрівника». З 2004 року автор рубрики про святині України в освітній радіопередачі для школярів «АБЦ» Національного радіо. Її твори публікувалися у США, Словаччині і Польщі.
Зірка Мензатюк народилася 21 жовтня 1954 року в селі Мамаївцях Кіцманського району Чернівецької області, Україна. Писати почала, коли вчилася у другому класі. Це сталося так: одного разу вчителька задала написати вдома переказ "Ліс восени". Почавши з переказу, Зірка написала про лисячу нору, яку бачила в лісі, про білочку, що збирала ліщинові горіхи, а далі й про те, яким ліс стане взимку, коли його засипле сніг. Замість кількох рядочків переказ розтягнувся на цілих п'ять сторінок. І їй так сподобалося викладати на папері власну розповідь, що письменниця на цьому не зупинилася і написала ще й віршовану "Казку про кицю Мурку і дівчину Ганну", а в наступні дні — чимало віршиків. Однокласники чомусь не повірили, що дівчинка пише вірші сама, і стали говорити, що все те написав її прадід Олекса та й закопав, а вона викопала і видає за свої. Закінчивши школу, Зірка вступила на факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Вступ, насправді, виявився нелегким, але їй до численні публікації творів у газетах, здобуте перше місце на обласній олімпіаді з української мови і літератури та ще рекомендація Спілки письменників, яку вона дістала як авторка-початківець. Закінчивши у 1977 р. університет з червоним дипломом, вона працювала кореспондентом газети "Радянська Україна". Робота була цікавою і відповідальною, проте скоро письменниця стала відчувати, що пише не про те, не так, як хоче, тому відмовилася від кар'єри, залишила газету і присвятила себе творчості для дітей. З 1995 р. Зірка Мензатюк — член Національної Спілки письменників України; з 1997 р. веде в дитячому журналі "Соняшник" рубрики "Храми України", "Фортеці України", "Щоб любити", "Щоденник мандрівника"; з 2004 р. — автор рубрики про святині України в освітній радіопередачі для школярів "АБЦ" Національного радіо. Казки письменниці почали друкувати в журналах "Барвінок", "Соняшник", "Малятко", у закордонному журналі "Веселка", який виходив у США і Словаччині. У 1990 році видавництво "Веселка" випустило її першу книжку казок "Тисяча парасольок". Невдовзі в тому ж видавництві вийшла друга книжка "Арніка" (1993) — казка про найчарівніше зілля Карпат. У видавництві "Лелека" побачила світ книжка "Мільйон мільйонів сестричок" (1999). У 2002 р. як спеціальний випуск журналу "Соняшник" вийшла друком книга про найвідоміші церкви та монастирі України, адресована дітям, "Наші церкви: історія, дива, легенди", де у цікавій, доступній формі письменниця оповідає про різні стилі церковної архітектури, будову іконостаса, про чудові ікони України, найвизначніших українських святих, вміщує легенди і перекази, багато з яких на той час публікувалися вперше. Не могла письменниця не написати і казок про Київ — нашу столицю — казкове місто, про яке складали казки ще за княжих часів. Всі ми їх знаємо: казку про киянина з Подолу Кирила Кожум'яку, про чарівницю Добраду та ін. І от у 2006 р. "Видавництво Старого Лева" надрукувало книгу під назвою "Київські казки". Цього ж року у видавництві побачили світ ще два видання письменниці — "Таємниця козацької шаблі" і "Казочки-куцохвостики", яке здобуло титул "Книжка року-2006" у номінації "Дитяче свято" і 3-тю премію київського ярмарку "Книжковий світ-2006" у номінації "Краща дитяча книга". У 2007 р. у видавництві "Букрек" вийшла книга "Катрусині скарби", в якій письменниця знайомить юного читача з традиційним народним мистецтвом України. Цього ж року у видавництві "Грані-Т" побачила світ збірка казкових історій "Як до жабок говорити" про пригоди хлопчика-мрійника Іванка, якого називали чарівним не за те, що він умів робити чудеса всілякі, а тому, що вірив у них. Разом з ним можна навчитися говорити до жабок, равликів, ластівок та інших істот, зрозуміти, чому долиною цвіте бузьків вогонь, ведмежа цибуля та заяча конюшина. У своїх казках Зірка пише про вічні цінності українського народу. У 2008 р. у видавництві "Школа" побачила світ її книжка "Макове князювання", в яку включено казки про наші свята, адже саме в них приховано багато казкового, чарівного! От хоча б перетворення звичайного яєчка в красуню-писанку, що несе на собі чарівні знаки. Про неї письменниця розповіла в казці "Писанка". Або звичай справляти на Великдень обновки, про який нам нагадує вірш Тараса Шевченка "На Великдень, на соломі". Чому їх справляли? Що вони значили? Про це — казка "Молоданчик". А хіба не варті казок свято Івана Купала, коли зілля набирається найбільшої сили, або повна краси й поезії Зелена неділя, в якій можна віднайти загублену гармонію життя, і Різдво та Маковія, і чимало інших свят. Вони прикрашали її дитинство, без них життя втратило б свої найяскравіші барви, тому бережімо їх! Зірка Мензатюк — лауреат міжнародного літературного конкурсу у США, літературної премії імені Лесі Українки, Наталі Забіли.
Кожен із нас, де б не знаходився, може робити людям добро. До ншій людині перейти в небезпечному місці дорогу, пропустити в черзі жінку з дитиною чи інваліда, подати руку до в скрутну хвилину, розділити чиєсь горе — не можна перелічити всіх випадків, коли одна людина може і повинна до ншій. Головне — не пройти мимо, не відвернутись, не відводити очей вбік, коли поруч із тобою в транспорті людина похилого віку або хтось потребує твоєї до Кожна, навіть невеличка зроблена тобою справа, залишить приємне почуття насамперед у твоїй власній душі. Доброта... На жаль, ми рідко говоримо про цю прекрасну якість людини. Та і засоби масової інформації не переобтяжують нас цією проблемою. І даремно. Сьогодні ми є свідками того, як більшість "упакованих", "крутих" хизуються своєю перевагою над "лохами", за їхнім визначенням, тобто тими, хто співчуває, співпереживає, прагне до хто "не вміє жити", "не вміє гроші робити", переступаючи через все і всіх. У таких багатий одяг, але порожня душа.
Якось серед тижня до нас приїхала з села бабуся. Вона привезла з собою багато гостинців: домашньої випічки хліб (смачніше і пахучіше його на світі немає), домашнє молоко та сметану, домашні курячі яйця з лякаюче-помаранчевими жовтками, дзвінкі яблука і мені на зиму - теплющіе в'язані шкарпетки. Коли приїжджає бабуся, я завжди скасовую всі справи і сиджу з нею вдома. Мене не розуміють ні батьки, ні друзі. А мені подобається, що від бабусі виходить запах протопленого будинку, а одяг її чомусь пахне травами в будь-який час року, коротко стрижене волосся просочені ароматами вітрів, ашкіра, як дитяча, пахне молоком. - Я сьогодні не піду до школи, - рішуче заявила я, вже мріючи про те, як буду з бабусею господарювати на кухні. Тато з мамою спробували переконати мене: - Іди в школу, - сказала мама, - в очікуванні швидше день пролетить і додому швидше повернешся ... - Неможливе покоління, - перебив її тато, - хочуть - вчаться, не хочуть - прогулюють! У наш час школабула храмом, і вчилися ми з радістю. - Ідіть-но до роботи, дітки, а ми з онучкою самі розберемося, - уклала бабуся. Клацнув замок, батьки пішли. - Хочеш, я розповім тобі, як вчилася я? - Запитала бабуся. - Звичайно, - зраділа я, знаючи, яка вона чудова оповідачка. - Це було в тридцятих роках тепер уже минулого століття, - початку бабуся. - Час був важкий, голодним. Нас, як ти знаєш, було в сім'ї шестеро дітей. Я і мій брат Олексій були найстаршими. Одяг ми носили акуратно, щоб, коли виростемо, молодшеньким було що носити. Їли ми всі, аж до гички, іноді Олександр відмовлявся від юшки на користь молодших. Недоїдали ми всі, але особливо Альоша. А зима в той рік видався сувора, заметільна. Село наша невелика була, дворів десять-п'ятнадцять, а в шести кілометрах, через ліс, розташувалася село побільше, і там була школа, Альоша і я навчалися в ній. Виходили з дому, світанок ще не займався, поверталися додому - темрява, боїшся з дороги збитися. Так ось, захворів Альоша-то наш, прохолонув та ще й недоїдав. Зліг з температурою, марить. А мені-то в школу йти треба, одній і через ліс. Вийшла я з хати, одразу мене мороз скував, дихати не дає, руки, обличчя пече. Іду по лісі, тільки скрип моїх кроків лунає. Темно, тиша. Моторошнувато мені. І раптом чую, за мною хтось крадеться. Озираюся - нікого немає. Йду далі, скрип знову лунає. Тут через якийсь час, мені на радість, сонечко проглянуло, світліше стає. Скрип ближче, наздоганяє хтось. Озираюся ... і очам не вірю. Вовки! Зупинилася я, а вони дивляться на мене голодними очима, худющі, страшнючіе. Бігти, думаю, не можна, розтерзають і стояти не можна, замерзну. Притулилася я спиною до сосни, що робити - не знаю. А вони оточили мене, штук вісім, шкіряться, ікла оголюють і кільце навколо мене стуляють. Ну от, думаю, і кінець мій настав. Раптом чую, віз з нашого боку їде, та швидко так, а вовки шерсть здибили, гарчать і все ближче і ближче. Нарешті вилетіла на дорогу коня, трохи віз не перевернула, очі навіжені, вовків учула. Сусід наш, дядько Кандиба, мене побачив, рушницю схопив і давай палити по вовкам. А вони ж голодні, і піти не можуть, і пострілів бояться. Розігнав-таки їх Кандиба. Шануй, врятував мене! Довіз мене до школи, а вовки довго ще за возом по лісі бігли. Ось так, внучка, поки Олександр хворів, я сама в школу ходила. Боялася, але жодного дня не пропустила. Я вислухала розповідь бабусі і подумала: скільки ж хоробрості було в тій маленькій дівчинці і який час був жахливий. Бабуся, посміхаючись, уважно дивилася на мене, а я почала збиратися до школи.
Зірка Мензатюк (1954, Київ) закінчила факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працювала журналістом. Член Національної Спілки письменників України (з 1995 р). З 1997 р. веде в дитячому журналі «Соняшник» рубрики «Храми України», «Фортеці України», «Щоб любити», «Щоденник мандрівника». З 2004 року автор рубрики про святині України в освітній радіопередачі для школярів «АБЦ» Національного радіо. Її твори публікувалися у США, Словаччині і Польщі.