Треба зробити схему речення . Крізь стрункі сосни уже видно було на білому будинку до щечку з чотирнадцятим номером, і він прискорив крок, хоч зовсім уже задихався, а серце мало не вистрибувало з гру дей.
До особливостей наголошування слів української мови належать:
– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла́);
– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (кварта́л, кіломе́тр, аристокра́тія);
– подвійне наголошування слів (за́вжди́, по́ми́лка);
– наголошування складних слів (прива́тнорабовла́сницький, ра́боторгі́вля);
– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (фено́мен, до́гмат, гене́зис);
– наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (ки́дати, нови́й, ви́падок, віднести́,);
– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (ви́ходити і виходи́ти, забі́гати і забіга́ти).
В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів:
– дієслова вести́, нести́ і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (бу́де, бу́дуть, була́, були́ тощо);
– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’яза́ння, планува́ння тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання́, звання́ тощо);
– абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина́, новина́тощо);
– географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Ки́ївщина, Доне́ччина);
– відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (за́хід, ро́зстріл, за́тишок, пере́біг, при́повідка тощо); винятки розгро́м, зачи́н, набі́р;
– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки́, сторінки́ тощо);
– однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристокра́тія, демокра́тія; діало́г, катало́г тощо; числівники одина́дцять, чотирна́дцять, п’ятдеся́т, шістдеся́т тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимика́ч, шука́ч і вини́щувач, випро́стувач; міліме́тр, кіломе́тр і баро́метр, термо́метр тощо.
Без розуму ні сокирою рубати , ні личака в'язати. Борода не робить мудрим чоловіка. В умілого і долото рибу ловить. Вік живи - вік учись. Вчення в щасті красить , а в нещасті тішить. Вченому світ , а невченому тьма. Гарно того вчити , хто хоче все знати. Голова без розуму , як ліхтарня без свічки. Голова не на те , щоб тільки кашкет носить. Грамоти вчиться - завжди пригодиться. Грамотний - видющий і на все тямущий. Дарма , що малий , а й старого навчить. Де старий спотикнеться , там нехай молодий добре напнеться. Дивиться рідко , та густо бачить. Догана мудрого більше стоїть , як похвала дурного. За битого двох небитих дають , та й того не беруть. За дурною головою рукам і ногам немає спокою. За одного вченого дають десять невчених. За одного грамотного сім неграмотних дають. Знає , на чім світ стоїть.
До особливостей наголошування слів української мови належать:
– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла́);
– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (кварта́л, кіломе́тр, аристокра́тія);
– подвійне наголошування слів (за́вжди́, по́ми́лка);
– наголошування складних слів (прива́тнорабовла́сницький, ра́боторгі́вля);
– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (фено́мен, до́гмат, гене́зис);
– наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (ки́дати, нови́й, ви́падок, віднести́,);
– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (ви́ходити і виходи́ти, забі́гати і забіга́ти).
В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів:
– дієслова вести́, нести́ і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (бу́де, бу́дуть, була́, були́ тощо);
– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’яза́ння, планува́ння тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання́, звання́ тощо);
– абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина́, новина́тощо);
– географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Ки́ївщина, Доне́ччина);
– відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (за́хід, ро́зстріл, за́тишок, пере́біг, при́повідка тощо); винятки розгро́м, зачи́н, набі́р;
– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки́, сторінки́ тощо);
– однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристокра́тія, демокра́тія; діало́г, катало́г тощо; числівники одина́дцять, чотирна́дцять, п’ятдеся́т, шістдеся́т тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимика́ч, шука́ч і вини́щувач, випро́стувач; міліме́тр, кіломе́тр і баро́метр, термо́метр тощо.