Кру...Кру...Кру... Тужливо курличуть у високому небі журавлі. Пізньої осені природа рідко нагадує про свою чарівність. Вона холодна і млява. В небі нескінченною низкою пливуть сірі хмари, високі темні ялини відображаються в сірій річці. Холодно. Сіро. Нудно. А про себе вже нагадує морозним вітром зла зима.
Зрізали вже в городах навіть останню капусту, і зайцю стало нічого вкрасти. Полетіли спочатку граки і ластівки, за ними потягнулися жайворонки, чаплі, журавлі, гуси. Зяблики, синиці і блакитні сойки не відлітають в теплі краї, вони живуть в густих заростях ожини, шипшини або виноградної лози. Вони харчуються їх насінням і плодами, яскраво-червоними ягодами горобини та ще тим, чим ми, люди, підгодовуємо їх в цей важкий час. Звірі заготовляють їжу на зиму, змінюють вбрання, готують собі теплі житла.
Головний персонаж картини – прекрасна й неземна дівчина по ім’ю Мона Ліза. Мене завжди дивувала її загадкова посмішка. Звичайно, так посміхається мати, що пестить своєї дитини. У цій картині мало яскравих квітів, по видимому, така задум автора: зосередити увагу глядача на персонажі. Дуже реалистично прописані тіні. Нечіткий зелений^ – зелений – сіро – зелений пейзаж у димку контрастує з темним одягом Джоконды й підкреслює її ніжну особу, повна сили й внутрішнє світло