До іть будь ласка ! Напишите лингвистическую зарисовку "Почему слова иноязычного происхождения обиделись", раскрыв в тексте орфограмму "Удвоение в словах иноязычного происхождения"
Звернення до Кобзаря (Після знайомства з творчістю Тараса Шевченка)Шкільний твірУже стільки про Вас сказано, стільки написано, що моє слово до Вас буде лише моїм бажанням показати, що Ви для мене — це мірило мого власного сумління та бажання довести своє право на самобутність і особистість. Я маю особисту думку щодо багатьох питань сучасності і, зокрема, щодо Вас і Вашої творчості.
Мені дуже жаль, що Вас перетворили на ідеал Апостола (воно то так і є певною мірою, але ось така незаперечна ідеалізація підносить Вас на таку височінь, що часом думаєш про недосяжність). Для чого це було зроблено? А ми не вміємо інакше! Ми повинні комусь поклонятися. Ми без цього не можемо. Точніше, не могли наші батьки (бо їхніх прабатьків до цього призвичаїли ще за царського режиму), а тепер вони і нас до цього схиляють. А як же інакше? Раптом усі усвідомили, що Шевченко — геній! Пророк! Таке враження, що хтось донедавна сумнівався в цьому. І з легкістю знімаємо бюсти Леніна та замінюємо Вашими. Чи не ховається в цьому якась доля лицемірства, бо пам'ятники віддаляють від нас історію, вони слугують лише нагадуванням про історичні віхи, а не вбирають у себе весь той суспільний дух, що створює свої високоморальні цінності.
Тарасе Григоровичу, пробачте за наше лицемірство, за створення кумира (бо ж про це і в Біблії сказано: «Не сотвори собі кумира»). По-моєму, єдиний, хто зрозумів Вас і відчув Вашу потребу в розумінні нащадками тих ідеалів, від яких Ви не відреклися, — це був Симон Петлюра. У своїх статтях він саме на це звернув увагу: не робити ідола з Тараса Шевченка, а дуже уважно, слово за словом читати. Він єдиний помітив те, що Ви були самотнім у творчому оточенні, не було рівного Вам, а отже, критичні зауваження рідко хто висловлював. І я теж зрозумів, наскільки ви були самотнім тоді. Інколи здається, що зараз Ви теж були б самотні. Але то тільки здається... Ви писали про дуже важливі речі, які сьогодні читаєш, а вони бачаться такими сучасними, наче щойно народжені рядки. Але суспільство відвертається від тієї болючої правди, яка боліла Вам, яка щодень нагадує про себе сьогодні. Я часто міркую ось про такі речі: а якби Ви жили у нашому столітті, як би склалося Ваше життя? Мені здається, що Ви були б поруч із тими, хто не зраджував ідеалів, а заради них ішов у Сибіри й на Соловки і, так само, як і Ви, робив це для майбутніх поколінь.
Можновладці б Вас не любили. Я маю на увазі сучасних «царків» і «царів». Але сьогодні Ви не були б самотні... Обов'язково знайшлися б однодумці, для кого було б принциповим Ваше твердження: «Караюсь, мучусь, але не каюсь...» Говорити правду в усі часи було непросто й часто небезпечно. Ви говорили правду заради нас, щоб ми не виросли такими байдужими, про що ви застерігали в «Гайдамаках»: «А онуки? їм байдуже, панам жито сіють...» Я не хочу бути «байдужим онуком», хочу мати свою думку. Я заперечую фальшиві святкування з нагоди якоїсь дати, пов'язаної з Вашим життям. Вважаю, що кращим пам'ятним вшануванням була б щоденна турбота про тих дітей, хто «мов одірвались від гілля», про жінок, які «виють совою» від горя й нестатків. Тоді це дійсно була б «сім'я вольна, нова» — нове суспільство, де на першому місці були б високоморальні загальнолюдські цінності. А що може бути вищим за людину?
Я-звичайний житель одного з міст, однієї з країн планети Земля. Все що мене оточує - навколишній світ, майже скрізь однаковий. Скрізь люди, скрізь тварини, скрізь рослини. Та не дивлячись на все це, він все одно особливий, вражаючий. Я розповім про лише одне місце, місце де я дуже люблю бувати. Це навіть не поле, де нема нікого. Там є люди, багато людей, всі дуже добрі й чесні. Там є величенні дерева, гарненні квіти. Там дуже спокійно і приємно знаходитись. Це місце взято з моїх думок і мрій. Та я вірю, що таке місто існує.. .
Мені дуже жаль, що Вас перетворили на ідеал Апостола (воно то так і є певною мірою, але ось така незаперечна ідеалізація підносить Вас на таку височінь, що часом думаєш про недосяжність). Для чого це було зроблено? А ми не вміємо інакше! Ми повинні комусь поклонятися. Ми без цього не можемо. Точніше, не могли наші батьки (бо їхніх прабатьків до цього призвичаїли ще за царського режиму), а тепер вони і нас до цього схиляють. А як же інакше? Раптом усі усвідомили, що Шевченко — геній! Пророк! Таке враження, що хтось донедавна сумнівався в цьому. І з легкістю знімаємо бюсти Леніна та замінюємо Вашими. Чи не ховається в цьому якась доля лицемірства, бо пам'ятники віддаляють від нас історію, вони слугують лише нагадуванням про історичні віхи, а не вбирають у себе весь той суспільний дух, що створює свої високоморальні цінності.
Тарасе Григоровичу, пробачте за наше лицемірство, за створення кумира (бо ж про це і в Біблії сказано: «Не сотвори собі кумира»). По-моєму, єдиний, хто зрозумів Вас і відчув Вашу потребу в розумінні нащадками тих ідеалів, від яких Ви не відреклися, — це був Симон Петлюра. У своїх статтях він саме на це звернув увагу: не робити ідола з Тараса Шевченка, а дуже уважно, слово за словом читати. Він єдиний помітив те, що Ви були самотнім у творчому оточенні, не було рівного Вам, а отже, критичні зауваження рідко хто висловлював. І я теж зрозумів, наскільки ви були самотнім тоді. Інколи здається, що зараз Ви теж були б самотні. Але то тільки здається... Ви писали про дуже важливі речі, які сьогодні читаєш, а вони бачаться такими сучасними, наче щойно народжені рядки. Але суспільство відвертається від тієї болючої правди, яка боліла Вам, яка щодень нагадує про себе сьогодні. Я часто міркую ось про такі речі: а якби Ви жили у нашому столітті, як би склалося Ваше життя? Мені здається, що Ви були б поруч із тими, хто не зраджував ідеалів, а заради них ішов у Сибіри й на Соловки і, так само, як і Ви, робив це для майбутніх поколінь.
Можновладці б Вас не любили. Я маю на увазі сучасних «царків» і «царів». Але сьогодні Ви не були б самотні... Обов'язково знайшлися б однодумці, для кого було б принциповим Ваше твердження: «Караюсь, мучусь, але не каюсь...» Говорити правду в усі часи було непросто й часто небезпечно. Ви говорили правду заради нас, щоб ми не виросли такими байдужими, про що ви застерігали в «Гайдамаках»: «А онуки? їм байдуже, панам жито сіють...» Я не хочу бути «байдужим онуком», хочу мати свою думку. Я заперечую фальшиві святкування з нагоди якоїсь дати, пов'язаної з Вашим життям. Вважаю, що кращим пам'ятним вшануванням була б щоденна турбота про тих дітей, хто «мов одірвались від гілля», про жінок, які «виють совою» від горя й нестатків. Тоді це дійсно була б «сім'я вольна, нова» — нове суспільство, де на першому місці були б високоморальні загальнолюдські цінності. А що може бути вищим за людину?