Багатьох країн світу відзначають Міжнародний день толерантності або День терпимості.
Саме цього дня у 1995 році за рішенням Юнеско була ухвалена Декларація принципів терпимості. У ній ідеться про рівність усіх людей, незалежно від їхнього віросповідання, етнічної незалежності чи кольору шкіри.
Декларація принципів толерантності вступила в силу у 2000 році це ті позитивні принципи, які підтримують мир, економічний і соціальний прогрес всіх народів. Бути толерантним – означає поважати інших, незважаючи на відмінності. Це означає бути уважним до інших і звертати увагу на те, що нас зближує.
Толерантність забезпечує людям можливість жити разом навіть за відсутності приязні, поваги чи любові. Толерантність – це така межа, яка стримує від втручання у думки, почуття, переживання, смаки іншої людини – «Ми різні, але ми – всі рівні» - під такою назвою районною дитячою бібліотекою була проведена година спілкування для учнів 6-А класу спеціалізованої школи №5.
Бібліотекар познайомила вихованців з поняттям «толерантність». Розповіла дітям про основні риси притаманні толерантній особистості, а це: доброзичливість, зацікавленість співрозмовником, терпимість до відмінностей, уміння володіти собою, уміння слухати, уміння викликати довіру, чуйність, прихильність, гуманізм, здатність до співпереживання. Бібліотекар на прикладах цікавих навчальних казок, історичних подій обговорила з дітьми різні життєві ситуації, до дітям зрозуміти те, що всі ми різні. Ми відрізняємося зовнішністю, інтересами, захопленнями, бажаннями. Від кожного з нас залежить, чим ми наповнимо своє життя і життя наших близьких – любов’ю чи злобою. Вишукуючи в собі і в іншій людині тільки недоліки і помилки, ми тим самим підштовхуємо людину до того, щоб вона стала гіршою, втратила віру у свої власні сили, прагнення роботи добрі вчинки. І навпаки, підкреслюючи в людині позитивні якості, ми допомагаємо їй стати кращою.
У житті бувають ситуації, коли звичайнісінька людина має взяти на себе відповідальність. А деколи не варто поспішати щось змінювати, потрібно терпиміше ставитися один до одного.
На закінчення години спілкування, діти на кожну літеру слова «толерантність», назвали риси характеру толерантної людини, а потім взявши один одного за руки спробували прийняти себе такими як є, бо: «Всі ми – різні, але ми – всі рівні».
Ми сподіваємося, що година спілкування залишить глибокий слід в душі кожного, до зрозуміти, що тільки повага один до одного, взаєморозуміння, терпимість, дотримання рівноправності врятує світ.
Ми не зможемо відразу зробити толерантними всіх. Однак, важливий навіть один маленький крок у цьому напрямку. Нехай кожен з нас, наша бібліотека, ваша школа, наше місто, наша Україна завжди будуть островами толерантності для всіх жителів планети Земля.
Объяснение:
взято из интернета
Справа правопису — одна з дуже тяжких наших болячок. Здається, нема в цілому культурному світі народа, в якого справа з правописом була так погано влаштована, як у нас, в якого б істнувало зразу кілька правописів, і ні одного з них не додержувалось як слід у письменстві. Досить сказати, що в Галичині питання про правопис стояло, а почасти й досі стоїть, як справа політична; цілі партії воювали за правопис і ставили його гаслом своєї політики. У нас, на Вкраїні російській, до того ще не доходило, але, з другого боку — в цій справі у нас ще більше плутанини; кожний пише, як хоче; не проходить кількох років, щоб хтось не вигадав якихсь одмін у правопису. Один час уряд положив кінець тій плутанині, заборонивши вживати якогось иншого правопису, крім російського — „ярижного“. Волею-неволею довелось писати так, як наказували „зверху“, але тепер, коли стало вільно вживати якого згодно правопису в українському письменстві, знов виникло це питання на світ божий. Ще в кінці 50 років Куліш ясно і просто поставив справу, завівши у своїх виданнях т. зв. „кулішівку“, і наше письментсво її прийняло, згодом тільки додавши ще для більшої зручности маленькі одміни. Були проби (напр. Драгоманова) вживати иншого правопису, але тим пробам не пощастило. „Кулішівку“ прийняли і в Галичині, тільки небіжчик Желехівський, автор великого „українсько-німецького словаря“ зробів у ній деякі зміни, завівши чисту „фонетику“. З 1892 року цей правопис прийнято по всіх галицьких школах: вищих, низчих і середніх, у виданнях Наукового Тов. ім. Шевченка, а далі — „Просвіти“ та по всіх часописах. Коли повстала на Вкраїні російській наша преса, то прийнято було цю фонетику з малими одмінами. Таким правописом друкується „Рада“, „Рідний Край“. Але в кожній газеті, в кожному журналі були все ж таки невеликі ріжниці. А от в „Україні“, що почала виходити в 1907 році, знов бачимо де-яку ріжницю з тим правописом, яким, наприклад, друкується наша „Рада“.