м. Бровари
Бровари – місто обласного підпорядкування, адміністративний центр Броварського району Київської
області.
Вперше Бровари згадуються в документальних джерелах 1630 р. Назва міста, за однією з версій, пов’я-
зана з броварництвом – пивоварінням.
У 40-60-х роках ХІХ ст. у Броварах і на Броварщині кілька разів побував Тарас Шевченко. Це перебування
залишило помітний слід у його літературній творчості (поеми «Катерина», «Варнак», «Сотник», проза, що-
денник). 18 травня 1861 року броварці віддали останню шану Кобзареві: поета відспівували у Свято-Тро-
їцькій і Петро-Павлівській церквах.
Броварський район створено навесні 1923 р. До його складу, як свідчать архівні джерела, крім нинішніх
сіл входили хутір Биківня, села Дударків, Троєщина, Вигурівщина, Кухмістерська Слобідка, Воскресенська
Слобідка, Позняки, Бортничі. Населення Броварів становило на той час 4065 осіб.
У 1930 р. Броварський р-н як адміністративну одиницю ліквідували, а місто Бровари, де на той час було 5618 жителів, підпорядкували Київській міськраді.
У 1931 р. зареєстровано колгосп імені Ілліча. Із організацією
його починається розкуркулення броварських господарів, яке
набирає розмаху перед Голодомором 1932-1933 років.
За свідченнями очевидців у Броварах від голоду померло
багато людей, у тому числі й дітей. Проте в Державному архіві
Київської області не збереглося жодних даних про кількість по-
мерлих. Немає таких даних і в Броварському архіві. Очевидно,
записи актів громадянського стану, зокрема записи про смерть
людей у 1932-1933 роках, за наказом місцевої влади, яка ревно
виконувала накази сталінських посіпак, було ретельно знище-
но. Тепер уже навіть приблизну цифру загиблих від голодомо-
ру дорослих та дітей встановити неможливо. Очевидці трагедії
Голодомору – корінні жителі міста встановили прізвища 134-х
померлих.
На території Свято-Покровської православної церкви Київ-
ського патріархату зусиллями церковної громади встановле-
но дерев’яний хрест – поки що єдиний у місті пам’ятний знак
жертвам Голодомору 1932-1933 років. Планується встановити
хрести в місцях масових поховань жертв Голодомору, а також
головний пам’ятний знак.
Вшанування пам’яті жертв Голодомору
Небагато у світі храмів, про які написано романи. Нотр-Дам у Франції - про нього «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго. Софія Київська, про яку написав роман «Диво» Павло Загребельний. І є в Україні ще один храм, описаний у романі - у «Соборі» Олеся Гончара. То Троїцький собор у місті Новомосковську Дніпропетровської області, колишній Самарі. Хоч автор прямо його не називає і собор у романі -узагальнений образ, ми однак упізнаємо в описах, в історії будівництва саме козацький Троїцький собор, шедевр українського бароко.
Історія його спорудження, яку записав Дмитро Яворниць-кий, схожа на легенду. Було це в 1773 році, коли Запорозьку Січ ось-ось мали зруйнувати. У Самарі стояла старенька церковиця, і козаки задумали збудувати нову. Зібрали раду, знайшли майстра - Якима Погребняка. Був він із себе непоказний, і старшина засумнівалася:
- Чи ж ти зумієш збудувати Божий храм?
А будувати козаки надумали неабияк: без жодного цвяха! Бо негоже, міркували вони, у храм розп'ятого на хресті, забивати цвяхи в дерево.
- Збудую, чому ні. Мені не вперше, - відповів Яким По-гребняк. Та й намалював просто на стежці в саду, де вони зібралися, гарну п'ятиглаву церкву. Потім додав:
- Збудував би й більшу, з дев'ятьма верхами. Намалював дев'ятиглаву, і так та церква всім сподобалася,
що сказали ставити її. Навезли дерева, заклали підвалини.
Тільки цього разу засумнівався сам майстер. Дерев'яної церкви на дев'ять бань не було ніде в Україні. Як її вивести, як зібрати все докупи, щоб кроква до крокви, щоб міцно, надійно було? Злякався майстер, навіть заховався у плавнях. Лежить у комишах, а на обрії видніє Самарський Миколаївський монастир, немов вабить до себе майстер Яким до святого Миколи Чудотворця. І тоді приснився йому собор. Прокинувшись, майстер зробив маленьку церкву зі стебел комишу. Усе в ній добре вдалося, і він, уже впевнений у собі, вернувся на будову.
Комишевий макет потім довго зберігався в соборі, аж врешті розсипався на порохню.
А собор стоїть. Майстер справді обійшовся без цвяхів: колоди скріплено дерев'яними кілочками або взято «в замок», тобто врізано одна в одну. І так їх міцно скріплено, що не бояться ні бур, ні землетрусів. Одного разу ураган позривав у місті дахи, повивергав дуби з корінням, а соборові - хоч би що!
Стоїть собор! Його називають дивом на все Запоріжжя, його копіюють, будуючи інші церкви. Раз побачений, він западав у душу назавжди, причаровував стрункістю, гармонією ліній, легкістю, красою. Та чи є в ньому ще інший чар? Може, справді, «в отому гроні соборних бань живе горда, нев'януча душа цього степу? Живе його задума-мрія, дух народу, його естетичний ідеал...». Про це ви неодмінно прочитаєте в романі «Собор» Олеся Гончара. Тоді збагнете, чим є цей храм для України. У час, коли стирали козацькі назви міст, прекрасний собор нагадував про велич наших будівничих, про мужність і непокору, про дорогу, жадану волю!
Числівник четвертий-Н.в четвертий,порядковий,простий,рід чоловічій,відмінок називний, синтаксична роль означення.