Понад десять тисяч дерев росте на земній кулі. Кожне з них має свою назву. Та лише одне з-поміж них носить ім’я людини. Це дерево – секвоя.
Кривава боротьба точилася між корінним населенням Америки та білими завойовниками. Страшній вогнепальній зброї чужинців індіанці могли протиставити лише стріли та списи. Але неволя й покора страшніші за смерть.
Так казав своїм одноплемінникам легендарний вождь ірокезів Секва. Він винайшов для свого народу писемність, він дбав про освіту індіанців, він же став на чолі згуртованих ним воїнів і повів їх у бій проти іноземців- загарбників.
Секва загинув у одній з нерівних сутичок. Та його народ ще довго чинив чужинцями опір. На честь безстрашного волелюбного Секви індіанці назвали найміцніше, найвище, найвитриваліше дерево своєї землі.
Завойовники робили все можливе, щоб примусити індіанців забути свою історію, намагалися витравити з їхньої пам’яті героїчні легенди й перекази про колишню незалежність рідної землі.
Тому-то й муляла очі завойовникам могутня секвоя. Адже своєю назвою вона нагадувала про звитяжного вождя Секву!
Європейці заходилися перейменувати дерево. Спершу нарекли його каліфорнійською сосною. Тоді вигадали назву «мамонтове дерево». Обидві назви не прижилися. Дещо пізніше англійські ботаніки на честь свого полководця Велінгтона назвали дерево велінгтонією. Американці обурилися й назвали дерево вашингтонією (на честь першого президента США).
Звісно, поширення не набула жодна з цих назв. Їх не визнавали індіанці. Горде ім’я Секви залишалося невідривним від дерева-богатиря.
Чому ж так довго точилися суперечки навколо назви дерева? Тому що секвоя – дерево справді унікальне. Його висота – понад сто сорок метрів. В обхваті деякі дерева сягають двадцяти шести метрів, вага такого стовбура перевищує тисячу тонн.
14
Секвоя – дерево-довгожитель. Вік деяких рослин, за визначенням учених, досягає шести тисяч років. За життя такого дерева пройшла вся стародавня, середньовічна і нова історія людства.
Секвоя є і в Києві. Дерево росте в оранжереї Ботанічного саду. Київські ботаніки не полишають надію на те, що їм вдасться призвичаїти секвою до нашого клімату. Можливо, «дерево індіанського вождя», як називають секвоєю, стане нашим земляком.
У старенького батька, якого звали Орел, був син-одинак і звали його Орликом. Виріс уже Орлик, у пір’я вбрався, й прийшов вже час на переходити власний хліб . От батько йому і каже: — Сину,летимо в поле за їжею.Я навчу тебе самостійності.Ти повинен уміти сам себе годувати. — Не голодний я,тату. Та й те поле таке порожнє, чи водиться там щось путнє? Засумував батько, але виду не подав. Мудрим був,вирішив зачекати слушної нагоди, аби дати синові урок. Тому здійнявся й полетів на поле сам сам. Раптом до Орлика підповз степовий Вовк. — Добридень, — привітався він солоденьким голосом і, аби той не бачив слиньки. — Ти хто такий, і що від тебе так тхне? — Я житель степів, одинокий вовк, — сказав і якомога ніжніше і клацнув зубами. Йому дуже не хотілося полохати молодої пахучої птиці. — А чому такий смердючий? — скривилося Орля. — Бо багато рухаюся, на здобич полюю. Не дарма ж кажуть, що вовка ноги годують, а птаха крила! — Як це? — роззявив дзьоба Орел. — Все дуже просто. Ти даєш мені одну пір’їну зі свого крила, а я тобі взамін якусь їжу. Ось так твої крила можуть тебе годувати. — Цікаво... А батько мені такого не казав. — Та що там твій батько тямить? Він уже старий, аби літати в ногу з часом. — Гаразд, — погодилося Орля, не довго думаючи, бо в животі давно уже бурчало й дуже вже хотілося їсти. — Пір’їна, так пір’їна! Тільки ти мені спершу їжі принеси, а я тоді тобі пір’їну дам, а то раптом ще обдуриш… Знаю я вас, вовків. — Не хвилюйся. Я даю слово, і дотримаюся його, — сказав вовк і помчав у бік поля. Так була укладена таємна угода між старим хитрим Вовком та молодим лінивим Орлом. Тепер щодня, в обідню пору зустрічалися вони на верхівці невисокої гори й обмінювалися гостинцями. Вовк приносив свіжу їжу, а Орля йому за це давало пір’їну. Минуло літо. Настала осінь. Повіяли холодні вітри, стали йти проливні дощі. Зголодніло, змерзло Орля, сіло дожидати Вовка. А його цього дня все не було та не було. І геть увечері, коли почали на горизонті з’являтися перші сутінки, а в орлиних очах темрява від невимовного голоду, прийшов Вовк. — А тепер я тебе з’їм, — сказав він і голосно клацнув зубами. Орля стало втікати, махати крилами, але так і не здійнялося в небо, бо було голим, а птахи без пір’я, як відомо, не літають. Довго відбивався птах від хижого звіра, але так і не зміг його перемогти. Знепритомнів і впав на землю. Схопив його Вовк і поволік до своєї нори, аби вовченят малих почастувати. Летів тією місциною батько Орлика. Бачить, Вовк когось волочить. Не впізнав він свого сина в хижих зубах, бо ж той був геть обскубаним, пролетів повз. Але потім передумав і вирішив урятувати пташину. Повернувся та стрімголов кинувся на Вовка і став клювати його в голову. Робив він це так затято і з такою силою, що той здався і випустив здобич із пащі. Орля розплющило очі й побачило батька. Тільки тепер воно зрозуміло, якою цінністю для нього є навіть одна, бодай найменша орлина пір’їна. Звелося на лапки й мовчки пошкандибало до свого гнізда — пір’я відрощувати, щоб згодом разом із батьком у степ за харчами полетіти.
Тарас Григорович Шевченко — великий поет, геній українського народу. Поет зробив неоціненний вклад у духовну скарбницю людства. У своїй творчості митець сягнув на світовий рівень. Його довершені твори сіють зерна світла й добра, палахкотять незгаслим полум’ям безкомпромісної справедливості, проникливої мудрості. Тарас Шевченко народився кріпаком, тож йому, як нікому іншому, були близькі й зрозумілі страждання бідноти. А тому все своє життя поет присвятив служінню ідеї національного та соціального визволення трудящих. Не було такої сторони життя, якої не торкнулося б перо Кобзаря. Разом із тим поет закликав усі народи об’єднатися і разом боротися проти царизму. Він вірив, що на звільненій від експлуататорів землі настане щасливе, прекрасне життя:І на оновленій землі Врага не буде, супостата,А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.(«І Архімед, і Галілей...
Объяснение:
ДЕРЕВО ІНДІАНСЬКОГО ВОЖДЯ
Понад десять тисяч дерев росте на земній кулі. Кожне з них має свою назву. Та лише одне з-поміж них носить ім’я людини. Це дерево – секвоя.
Кривава боротьба точилася між корінним населенням Америки та білими завойовниками. Страшній вогнепальній зброї чужинців індіанці могли протиставити лише стріли та списи. Але неволя й покора страшніші за смерть.
Так казав своїм одноплемінникам легендарний вождь ірокезів Секва. Він винайшов для свого народу писемність, він дбав про освіту індіанців, він же став на чолі згуртованих ним воїнів і повів їх у бій проти іноземців- загарбників.
Секва загинув у одній з нерівних сутичок. Та його народ ще довго чинив чужинцями опір. На честь безстрашного волелюбного Секви індіанці назвали найміцніше, найвище, найвитриваліше дерево своєї землі.
Завойовники робили все можливе, щоб примусити індіанців забути свою історію, намагалися витравити з їхньої пам’яті героїчні легенди й перекази про колишню незалежність рідної землі.
Тому-то й муляла очі завойовникам могутня секвоя. Адже своєю назвою вона нагадувала про звитяжного вождя Секву!
Європейці заходилися перейменувати дерево. Спершу нарекли його каліфорнійською сосною. Тоді вигадали назву «мамонтове дерево». Обидві назви не прижилися. Дещо пізніше англійські ботаніки на честь свого полководця Велінгтона назвали дерево велінгтонією. Американці обурилися й назвали дерево вашингтонією (на честь першого президента США).
Звісно, поширення не набула жодна з цих назв. Їх не визнавали індіанці. Горде ім’я Секви залишалося невідривним від дерева-богатиря.
Чому ж так довго точилися суперечки навколо назви дерева? Тому що секвоя – дерево справді унікальне. Його висота – понад сто сорок метрів. В обхваті деякі дерева сягають двадцяти шести метрів, вага такого стовбура перевищує тисячу тонн.
14
Секвоя – дерево-довгожитель. Вік деяких рослин, за визначенням учених, досягає шести тисяч років. За життя такого дерева пройшла вся стародавня, середньовічна і нова історія людства.
Секвоя є і в Києві. Дерево росте в оранжереї Ботанічного саду. Київські ботаніки не полишають надію на те, що їм вдасться призвичаїти секвою до нашого клімату. Можливо, «дерево індіанського вождя», як називають секвоєю, стане нашим земляком.