Задали нам додому написати твір Якби птахи і звірі уміли говорити.Довго сидів я над зошитом,але не написав жодного слова.Закрив зошит і ліг спати.Не встиг закрити очі,як зойкнув.На лобі зявилася шишка.Оглянувся я і побачив за кущами зайчат,які цілилися у мене огризком яблука.Хотів я побігти до них ,як наступив на консервну банку,перечепився і впав на сміття.Із-за дерева почувся сміх.Я сів на землю і гірко заплакав.Мене оточили звірі і сказали :"Бачиш,як небезпечно нам стало ходити по лісі,бо ти і твої друзі все це залишили після прогулянки".Я прокинувся.В школі я розказав про сон товаришам.Ми прийшли на галявину,прибрали все і більше ніколи так не робили.
Чудово, неначе в казці! Все навколо виблискує під яскравими промінчиками лагідного сонечка. Вже не почуєш веселих пісень дзвінкоголосих пташок. З дерев повільно опадає останнє листя, наче пофарбоване чарівним пензлем у жовтогарячий колір. Воно замріяно кружляє у повільному таночку, поки тихо долетить до землі. Приємно йти доріжкою, коли під ногами лагідно шарудить різнобарвний килим осені. А вітерець, пустотливо граючись, розносить по всьому лісу приємні пахощі достиглих ягід. Поважно хитають маленькі ялинки та високі сосни своїми вічнозеленими верхівками, ніби мирно розмовляючи між собою. Тільки свіжий подих вітру інколи порушує цю розмову. Аж ось у густих вітках блискавично промайнула і миттєво сховалась руденька білочка — весела сусідка всіх дерев і невпинна трудівниця.
Де-не-де з-під опалого листя виглядають маленькі боровички, лисички, підберезовики.
А високо в блакитному небі безперестанку пливуть темно-сині хмаринки, нагадуючи своїми обрисами різних казкових персонажів. Розсікаючи небесну блакить, повагом летять і зажурливо курличуть журавлі.
Як хороше, як гарно навкруги тобі, осінь, за цю красу!