Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.
Наші предки шанували сонце. його проміння несло світло, тепло й радість. сонце дарувало врожай, за це йому були вдячні. як проникало сонячне проміння до домівки? звичайно, через вікна. коли в хатках наших предків з'явилися перші віконця, це були зовсім невеличкі отвори. щоб засклити їх, майстри розкочували скляну кульку. тому кожне віконечко було круглим. пізніше для одного вікна використовували вже чотири скляних кружечки. чотири їх було тому, що віконце вважали поглядом на всі чотири сторони світу. щоб до вікна увагу, його прикрашали. спочатку в ролі прикрас були витинанки зі шкіри. коли скло навчилися різати на квадрати, воно стало тоншим. на зміну шкіряним витинанкам прийшли паперові. для виготовлення витинанок брали папір, фарбували його в червоний, рожевий, синій, зелений кольори. папір складали учетверо. ножем або ножицями вирізали візерунки. багатокольорові витинанки виготовляли з білого паперу, а вже потім пензликом фарбували окремі деталі. на шибки витинанки наклеювали крохмальним клейстером.
Объяснение:
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.