Читаючи щоденник художниці Марії Башкирцевої, намагаєшся уявити, що стало причиною духовних метаморфоз цієї молодої дівчини.
Як вона могла з’явитися в тій родині далеких від мистецтва людей, де начеб і не повинна була з’являтися.
Вона сама вибрала собі долю. У світських салонах Франції, серед розкоші чулася чужою. Навіть шлюб соціально вигідний вважала самоприниженням. Її виховали честолюбною. Тому майбутнє здавалося легко досяжним і простим. Але так бути не могло.
За натурою вона була схожа на свого батька - категорична, амбітна. Часом ненавиділа себе за це.
Як далеко тепер її Гавронці - полтавське село, що тулиться до лагідної річечки. Невелике село, де людей чекає важка праця, гучні свята, росяні ранки, вечірні співи. Вона тужить за ним і дивується: чому тоді, перебуваючи в Гавронцях, не почувала, що вдома? Твій дім там, де ти вперше побачив світ. Вона ж так поспішала тоді поїхати звідти, мовби хтось гнав її в шию. Здавалося, що справжнє життя – тільки тут, у Парижі, а та забута Богом глушина не для неї.
Тепер вона мусить переконати матір повернутися в Україну, хоч це нелегко. Кожна хвилина у неї підпорядкована роботі. Останні два роки – ніяких захоплень, ніяких розваг. А їй же ще й немає двадцяти трьох. Домашні не знали, як вирвати її з цієї виснажливої гонки, бачачи її втому. А Марія нехтувала всіма засторогами, їй треба стати знаменитою художницею, а решта все не має ніякого значення. Щоб досягнути мети, Марія згодна заплатити чим завгодно. Марія не знає, що дні її лічені.
Марія часто хворіє. Та їй головне – написати цей пейзаж, довести собі, що щось усе-таки значить. Лише тепер збагнула, якою щасливою була в ті дні дитинства й отроцтва, коли так поспішала жити й чекати приємних сюрпризів від завтрашнього дня.
У неї немає сил сидіти, паморочиться голова. Ляже на своє тверде й вузьке ліжко. Навмисне обрала таке. Хай інші маніжаться на пуховиках, їй же треба багато зробити.
Ось один із останніх щоденникових записів художниці: «Мені здається, що ніхто не любить усього так, як люблю я: мистецтво, книги, розваги, шум, тишу, сміх, сум, нудьгу, жарти, любов, усі пори року, всяку погоду, рівнини Росії і гори довкруж Неаполя… Я все люблю до обожнення… Я хотіла б усе бачити, все обійняти, злитися з усім і вмерти, якщо треба…».
-Привіт, Оксано!
-Привіт, Оленко! Як справи ? Прочитала повість Івана Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я"?
- Так, мені дуже сподабався цей твір ! Тільки шкода Мелашку, над якою всі знущалися .
- І мені шкода, що Кайдашиха не пускала її до рідної хати!
- Слухай, але ж Мелашка проявила свій характер !
- Так, це точно . Напевно, їй з бойовим характером легше жити .
- Та тут сумніву немає !
- А ще я дуже рада , що брати нарешті помирилися !
- Я теж! Увсь твір сварилися . А остання сварка про грушу , на мою думку, просто смішна.
- але врешті -решт Карпо й Лаврін помирилися .
- шкода груші, яка всохла
-так , шкода. ну ходімо на урок , зараз дзвоник буде !
- побігли ! мені вже не терпиться розповісти свої враження катерині петрівні , нашій вчительці з української літератури
- думаю, вона буде рада , що ми прочитали "кайдашеву сім'ю"!
- немає сумнівів! побігли !
Объяснение:
Н. Сточотири
Р.стачотирьох
Д.стачотирьом
Зн.сточотирьох
Ор.сточотирьма
М.стачотирьох