Відповідь:
Наш народ є одним з відомих гумористів.Саме в нас придумали байки та гуморески.Народ отримав в спадок від пращурів -це кмітливість до дій.Адже ми робимо настільки дивні речі що інші народи дивуються нашій дотепності та характеру
Пригода на острові
Ми відпочивали на цьому острові третій день. Чекаючи товариша, який подався в село закупити продуктів, я оглядав усе довкола.
Згодом побачив, як від берега рушив човен. У ньому сиділо троє засмаглих парубійків.
Скупавшись і перевіривши снасті, я пішов через острівець на протилежний берег. Раптом почув дивний звук. Повернувшись, побачив у розкуйовдженому гіллі куща собаку. Він лежав і здавався повністю безпорадним: лапи безвільно відкинуті вбік, морда - на зів'ялому листі. Собака не поворухнувся, тільки повільно повів запаленим оком, що виражало біль і тугу. Очевидно, хворий чи поранений. Як же пес опинився на острові? Невже його привезли хлопці, які нещодавно приставали до острова на човні? Знайшовши неподалік бляшанку, я набрав води і спробував напоїти тварину. Собака намагався ковтнути рятівну вологу.
- Де ти взяв цього пса? - почувся голос товариша.
І в цю мить собака загарчав, ледве підвівся і встав на чотири лапи. Я не міг повірити своїм очам: невже тварина, яка ледь переводила подих, звелась і навіть силкується захистити мене?
Я розповів про човен, що причалював до берега, яким, мабуть, і підкинули пса.
Ми оглянули собаку. На боці суцільна рана, шерсть облізла, шкіра подекуди відвисла. Не можна було без душевного болю дивитися на нещасну тварину.
Ми енергійно взялися його лікувати. Спершу промили рану водою, змиваючи налиплий пісок, потім обережно обробили йодом, присипали стрептоцидом і перев'язали моєю сорочкою.
Довірившись нам, собака стояв сумирно, лише іноді сіпався від болю, щулив тремтячі вуха, мружив очі.
Я відчував, як у ці хвилини сповнююсь співчуттям, співпереживанням, - дарма що ми лікували тварину, а не людину.
Ми спорудили з листя курінь і сховали собаку від пекучого літнього сонця, пригадали цікаві мисливські пригоди, уявляли, як восени підемо з ним на полювання.
Раптом почулося хрипкувате пострілювання мотора. Зовсім неподалік до берега пристав човен, який я одразу впізнав. Із нього вийшла дівчина.
- Альбатрос! - озвалася вона.
Собака, що досі непорушно сидів коло намету, моторно звівся і з хворобливою грацією пораненої тварини побіг назустріч. Дівчина опустилася навколішки і погладила пса поміж вухами.
- Це ваш собака? - запитав я непривітно. - Що з ним ста
лося?
Дівчина ніяково розповіла, що це собака товариша і що тварина мало не обварилася, коли випадково перевернувся казан з рибальською юшкою... А на наш докір, що не допомогли гончакові, пояснила, що ніхто не знав, як це зробити.
— То ви привезли його здихати на острів? - різко перервав
дівчину мій товариш. - Курс лікування ще не закінчено, до
побачення.
Дівчина, гнівно глянувши на нас, круто розвернулася, пішла геть. Собака спробував кинутися навздогін, та товариш міцно тримав його за ремінь, заспокоюючи. Коли човен віддалився, товариш відпустив ремінь. Собака підбіг до води і тужливо заскімлив, дивлячись на протилежний берег Дніпра, де на узліссі біліли намети молодіжного табору.
— Від нього відреклись, а він не здатен осягнути людської
жорстокості, відплачує за неї незрадливою любов'ю. Вірність! -
сумно сказав товариш.
Наш національний характер
Національний характер — це "дух" народу, найглибші його прояви, які об'єднують людей окремої нації. Він виникає історично, внаслідок певних етапів, які проходить окрема маса людей, і впливів, яких вона зазнає.
Головні причини формування національного характеру, або менталь ності, географічне положення країни, історичні обставини, суспільні умови, культура та власне особливості психології цього народу. Найяскравішими представниками вітчизняного світобачення, на думку вчених, були Г. Сковорода, Т. Шевченко та М. Гоголь. Саме в їхній творчості ми знайдемо найглибше його розуміння.
Україна розташована на надзвичайно плодючій землі, тому кожна українська сім'я могла повністю забезпечити себе і селитись окремо. Від землі залежала людська доля, тому зв'язок із землею посилювався як запорука щастя. Українець розумів землю як святу матір, бо з неї створено людину, вона освячена кров'ю предків та захисників. Для нації хліборобів земля була годувальницею; бити її без потреби вважалося таким же страшним гріхом, як бити матір. Найурочистішою клятвою вважалося з'їдання грудочки землі — форма причастя до найбільшого скарбу. Радіючи роботі на землі, українець прагнув близості до природи більше за спілкування з людьми. Великі простори його землі виховували у ньому поклоніння життю, сонцю, землі. Маючи природу як основний шлях пізнання Бога, людина ототожнювала її із Творцем. Такий бог об'єднував собою небо й землю, а значить і Всесвіт, з народом та з окремою людиною.