Вулиця Адміральська — головна вулиця в перше сторіччя існування Миколаєва. Назва запропонована поліцмейстером Павлом Федоровим у 1822 р., але не затверджена генерал-губернатором Миколаєва адміралом Олексієм Грейгом. Повторно запропонована поліцмейстером Григорієм Автономовим. Затверджена адміралом Михайлом Лазарєвим в 1835 р. Назва дана по будинку головного командира Чорноморського флоту (1793 р.), від якого починалася ця вулиця. Оскільки флотом командував адмірал, то його будинок у просторіччі називали «адміральським». Звідси й пішла назва вулиці.
На цій вулиці мешкала міська знать — офіцери морського відомства, чиновники, купці. Тут будували красиві кам'яні дво- і триповерхові будинки, адміністративні будівлі, торгові приміщення.
Замощення вулиці Адміральської почалося в 1820-ті роки. Довгий час вона не мала освітлення, а лише в 1823 році, починаючи від будинку головного командира Чорноморського флоту і до штурманського училища, що знаходилося за будівлею 2-й жіночої гімназії, були встановлені гасові ліхтарі.
Після революції, в 1920-ті роки, перейменовано у вулицю Карла Маркса. До 175-річного ювілею міста вулиці повернули історичну назву — Адміральська.
Тільки-но починало світати, мати, вмившись, зодягала чисту сорочку, підв’язувалася вишитим фартухом і вилазила на лежанку. Я крізь сон чув її лагідну приповідку: «Ну ось і зійшов святець, аж віко підпер!». Незабаром кімната освітлювалася живими зайчиками, спалахували сухі дрівцята, потріскуючи голосними пострілами. Піч гоготіла, коли полум'я лизало своїм язиком челюсті.
Доки варилося снідання, мати місила тісто. То було цікаве видовисько. Материні руки раз по раз занурювалися в діжу, од чого ослінчик аж двигтів. Тісто вимішувалося, крутішало. Коли воно нарешті ставало в'язким, як гума, і вже важко було працювати руками, мати призупиняла роботу, будила свою родину й годувала сніданком. Поснідавши, батько йшов на роботу, а я біг на кінець городу, щоб наламати широких капустяних листків. За цей час в оселі вже стояв паркий дух. На засланому простирадлом ліжкові, а поверх ще й рушником, пузатилося кілька кругленьких паляничок. Мати була вся в роботі. Легкими рухами рук вона витягувала опецьок тіста, вмокала у воду руки, щоб воно не прилипало, й, перекидаючи з однієї долоні в другу, формувала круглу, наче сонце, хлібину. Злегка поплескавши верхівку, ненька клала паляницю на рушник. Робила вона це так вправно, що я навіть не встигав уволю надивитися.
Доки мати викачувала останню, найменшу паляничку, що призначалася мені, я біг за лопатою і, внісши, приставляв її до печі. На лопату клали капустяний листок, змащений олією або притрушений борошном, й усаджували хлібину. Біле тісто паляниці нариз обдувало гарячим духом печі. Нагнічені челюсті покліпували, паче в безмісячну ніч зорі. Іскорками розжареної сажі здригався жар. Зробивши виделкою кілька в, мати шугала лопату з хлібиною в гарячу утробу печі; потім другу, третю, аж доки не сховалася за челюстями й моя паляничка.
Объяснение: