Сонячного травневого дня Максим уперше вийшов з хати. Постояв на сінешньому порозі і, спираючись на милицю, боячись торкнутися землі ще не зміцнілою, назавжди скаліченою ногою, пройшов через подвір`я, і, зраділий з першої по хворобі такої довгої подорожі, розімлілий від сонячного тепла, сп`янілий від пахощів весняного повітря, вмостився на низенькому дощаному перелазі.
Зір його побіг униз, уздовж городу, до річки, обійняв широку долину, шугнув угору, за річку - і широкий, вічно прекрасний, неосяжний і мінливий світ розіслався перед його зачарованими очима.
Вниз від вулиці, розділені ясно-зеленими смужечками ровів, оксамитно-темними стрічками збігали до річки городи. По той бік річки такі ж городи підіймалися вгору, аж туди, де поміж хатами звивалася, зникаючи за переїздом, бруківка. За сірими дахами хаток, чітко вимальовуючись на чистій синяві неба, біліла стіна елеватора, стриміла кругла станційна водокачка.
Внизу широкою долиною, поміж зелено-синіх, яскраво-зелених і ясно лимонних кучугур крислатих, розвітлих верб, верболозу та густого лозняка, в`юнилась, сліпуче іскрила в сонячних променях і рябіла на мілких перекатах Чорна Бережанка.
Подвір`я й хати навколо потопали в сніжно-білій, незаймано-чистій заметілі вишневого квітування, голодними сніговими кучугурами, ніби клапті недоталого снігу, цвіли по ровах і видолинках терни.
А по широкій долині, скрізь, куди тільки сягав зір, на рівних, синювато-чорних підметах, на пагорбах городів, біліли згори донизу облиті кетягами цвіту, високі, старезні, столітні груші-дички.
Світ навколо кипів піною квітування, дзвенів пташиним щебетом, повнився мелодійним бджолиним гудінням. І так само кипіло, дзвеніло, гуло й виспівувало в Максимовій душі:
Моя душа ніколи незабуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
Слухом, очима, усім єством своїм, ніби оце вперше побачивши отаке, вбирав у себе хлопець оту несказанно чарівну симфонію барв, пахощів і звуків навколишнього світу. Радість буття, якісь неясні, бентежні пориви ропирали його груди. Хотілося кудись летіти, співати, сміятися й плакати водночас. І звідкілясь, з глибини душі, сама собою, незвана, але прозора, особливо виразна випливала думка: "Адже ще трохи, один нещасний порух - і всього цього незбагненного чарівного світу для мене вже б не існувало!" Гостре, прониклеве глибоке відчуття величі й краси світу, радощів життя, щастя жити в цьому світі, бути його невід`ємною частиною, свідомість нетривкості, тимчасовості самого людського життя щемливо солодким болем великого й разючого відкриття пронизало хлопця, життя людське коротке, а світ такий чарівний! Життя дається людині тільки раз... Хіба ж - не про нього, Максима, сказано, що життя треба прожити так, щоб потім, озираючись назад, не червоніти від сорому?... Було тоді Максимові 15 років.
Сьогодні дома було дуже нудно. Та я вирішила здійснити уявну прогулянку до лісу. Переді мною стоя великій ліс., весь у золотому листі. Зробивши декілька кроків я опинилася у зовсім іншому місці. Куди не глянь, чаріва жива природа. І зовсім різна. Не мае повторів, але все одно можно було заблукати у цій чарівній казці. Коли я вишла на відкритий лужок, я побачила оленя. Благородна тварина дивилася на мене, потім втекла у гущавину дерев. З відти було чути шурхіт листя. Єхо лунало від усіх кутків. Птиці співалу свою чарівну пісню, я шла та насолоджувалась нею. Мені хотилось залишитися, але з іншоі кімнати долунав звук відкреваня двері, це примусило мене покинути моі думки. До кімнати зашла мама. Я слізла з підвіконня, та пішла до Але я ще думала про золотий осіній ліс, и про те як там гарно.
Симфонія життя ( В. Козаченко) ✍
Сонячного травневого дня Максим уперше вийшов з хати. Постояв на сінешньому порозі і, спираючись на милицю, боячись торкнутися землі ще не зміцнілою, назавжди скаліченою ногою, пройшов через подвір`я, і, зраділий з першої по хворобі такої довгої подорожі, розімлілий від сонячного тепла, сп`янілий від пахощів весняного повітря, вмостився на низенькому дощаному перелазі.
Зір його побіг униз, уздовж городу, до річки, обійняв широку долину, шугнув угору, за річку - і широкий, вічно прекрасний, неосяжний і мінливий світ розіслався перед його зачарованими очима.
Вниз від вулиці, розділені ясно-зеленими смужечками ровів, оксамитно-темними стрічками збігали до річки городи. По той бік річки такі ж городи підіймалися вгору, аж туди, де поміж хатами звивалася, зникаючи за переїздом, бруківка. За сірими дахами хаток, чітко вимальовуючись на чистій синяві неба, біліла стіна елеватора, стриміла кругла станційна водокачка.
Внизу широкою долиною, поміж зелено-синіх, яскраво-зелених і ясно лимонних кучугур крислатих, розвітлих верб, верболозу та густого лозняка, в`юнилась, сліпуче іскрила в сонячних променях і рябіла на мілких перекатах Чорна Бережанка.
Подвір`я й хати навколо потопали в сніжно-білій, незаймано-чистій заметілі вишневого квітування, голодними сніговими кучугурами, ніби клапті недоталого снігу, цвіли по ровах і видолинках терни.
А по широкій долині, скрізь, куди тільки сягав зір, на рівних, синювато-чорних підметах, на пагорбах городів, біліли згори донизу облиті кетягами цвіту, високі, старезні, столітні груші-дички.
Світ навколо кипів піною квітування, дзвенів пташиним щебетом, повнився мелодійним бджолиним гудінням. І так само кипіло, дзвеніло, гуло й виспівувало в Максимовій душі:
Моя душа ніколи незабуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
Слухом, очима, усім єством своїм, ніби оце вперше побачивши отаке, вбирав у себе хлопець оту несказанно чарівну симфонію барв, пахощів і звуків навколишнього світу. Радість буття, якісь неясні, бентежні пориви ропирали його груди. Хотілося кудись летіти, співати, сміятися й плакати водночас. І звідкілясь, з глибини душі, сама собою, незвана, але прозора, особливо виразна випливала думка: "Адже ще трохи, один нещасний порух - і всього цього незбагненного чарівного світу для мене вже б не існувало!" Гостре, прониклеве глибоке відчуття величі й краси світу, радощів життя, щастя жити в цьому світі, бути його невід`ємною частиною, свідомість нетривкості, тимчасовості самого людського життя щемливо солодким болем великого й разючого відкриття пронизало хлопця, життя людське коротке, а світ такий чарівний! Життя дається людині тільки раз... Хіба ж - не про нього, Максима, сказано, що життя треба прожити так, щоб потім, озираючись назад, не червоніти від сорому?... Було тоді Максимові 15 років.