хто з нас не любить книжок? дійсно, важко уявити таку людину. у народі кажуть: «хто багато читає, той багато й знає» . кожен – інтелігент, бізнесмен, робітник – має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами .та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. з давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.
а колись, у прадавні часи, на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. замість паперу пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. відтоді й почали в усьому світі писати на папері.
книга в україні завжди користувалася великою пошаною. «велика користь буває від учення книжного. книги – це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості», – писав давньоукраїнський літописець. зрозуміло, чому в київській русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, при князівських та боярських дворах. про це переконливо свідчать історичні джерела – ті самі книжки.
я не можу уявити свого життя без книги. найбільше мені подобаються твори дитячої літератури й сучасна фантастика. але найнезабутніше враження справила на мене колись повість-казка «чарівник смарагдового міста» , яку написав олександр волков. я перечитував її кілька разів, кожного разу відкриваючи для себе щось цікаве й нове. пізніше я захопився романами жюля берна. у моїй уяві виникали екзотичні пейзажі, сповиті імлою. я бачив себе й бідолахою, викинутим на берег морськими буревіями, і п'ятнадцятирічним капітаном, що веде свій корабель до благородної мети, і дикуном, який усе життя провів серед незайманої природи на безлюдному острові. а зараз я охоче читаю серйозні твори українських письменників, де розповідається сувора правда про нелюдське життя нашого народу за часів далекого й не дуже далекого минулого.
я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою.
Перша збірка поетичних творів Тараса Григоровича Шевченка вийшла в світ у Санкт-Петербурзі 1840 р. під назвою “Кобзар”. Уже самою назвою книги автор засвідчив, що він виступає співцем народних мас. Після видання цієї збірки кобзарем стали називати самого Шевченка. Навіть сам Тарас Шевченко після своїх деяких повістей почавпідписуватися «Кобзар Дармограй».
Зі всіх прижиттєвих видань творів перший «Кобзар» мав найпривабливіший вигляд: хороший папір, зручний формат, чіткий шрифт. На початку книги знаходився малюнк Василя Штернберга: народний співак — кобзар із хлопчиком-поводирем. Успіх “Кобзаря” був величезний. Жодна з попередніх українських книжок не набула такого поширення. Численні рукописні списки з “Кобзаря”, які зберігаються в архівах та музеях, набагато збільшили “тираж” книги. Ця невеличка книжка з 8 творів молодого поета, недавнього кріпака, одразу ж поставила ім’я Шевченка на перше місце в українській літературі. Заборона й вилучення “Кобзаря” після арешту Т.Г. Шевченка 1847 р. зробили цю реліквію української літератури раритетом ще за життя поета. Повернувшись із заслання, не мав свого першого “Кобзаря” й сам автор. У світі збереглося лише кілька примірників «Кобзаря» Т. Шевченка 1840 року.
