Здобуваючи знання, ми стаємо розумніші, досвідченіші. Вивчаючи історію рідного краю, ми віддаємо шану всім героям, що полягли за його свободу. Навчаючи дітей, вчителі сіють мудре, добре, вічне.
Осінь і зима нашого життя Життя минає дуже швидко. Здавалось, що дитинство ніколи не закінчиться і ми не станемо дорослими... Але спливають дні, місяці, роки, непомітно відлітають у спогади дитячі літа, приходить юність, потім зрілість, а потому - і невблаганна старість. Цю пору життя порівнюють з осінню і зимою - холодною, суворою, непоступливою, сумною... Мені чомусь хочеться поговорити саме про старість. Навколо так багато літніх людей. Я бачу їхні очі. На жаль, вони не завжди ясні та веселі, частіше - сумні, сповнені тривоги, а інколи й безнадії. Це вражає, викликає співчуття, наштовхує на роздуми. Найстрашніша річ - це самотня старість. Людина ніколи не зможе змиритися з нею. Виникає складне протиріччя між молодою душею і фізичною неміччю, що стає причиною глибокої трагедії особистості, особливо якщо поруч немає рідних і близьких людей. У давні добрі часи люди жили великими сім'ями. Старенькі дідусі й бабусі завжди відчували себе потрібними: з ними радились, до їхніх міркувань прислухались. Старих людей оточувала малеча: онуки, правнуки... В українських родинах існували певні етичні норми в ставленні до літніх людей. Радість спілкування з дітворою допомагала їм легше переживати втому, нездужання. Скільки добрих і цікавих казок переказано бабусями, скільки лагідних колискових проспівано, скільки цікавих книжок прочитано! Зараз, у наш непростий час, молоді сім'ї прагнуть самостійності, віддаляються від старих за будь-яку ціну, залишають їх наодинці з важкими проблемами, безпорадністю, спогадами... Мені дуже подобається вірш В. Симоненка "Старість", де поет так схвильовано розповідає про біль старості, страх самоти. Немічний дідусь, вислуховуючи докори сина та невістки, мовчки терпить всі образи, аби тільки залишитися біля дітей, "умерти на землі батьків": Все стерпить, хіба заплаче стиха, Дивлячись на добрих малюків. Все стерпить - докори, сором, лихо, - Лиш би вмерти на землі батьків. Звідки береться душевна черствість у ставленні до старих людей? Адже це порушення Божих заповідей, гріх, який карається такою ж самотою в життєву зиму. Над цим слід замислитися, бо життя минає так швидко...
1. Я так люблю ці вересневі дні за спокій у природі, у розмові, за паморозь на сливах, за любов, за павутину бабиного літа. 2. Пагорбки, кущики, й дерева - все оповите туманом. 3. Туман підняв свій білосніжний гребінь, завис на міді молодих тополь. 4. Сміються в сонці золотому річки, і села, і поля. 5. І все навколо витанцьовує, і білі лілії, і зелений очерет, і кучеряві верби, і човен. 6. Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка й бабусина вишиванка - все це наша родовідна пам'ять. 7. Рідна мово, без тебе - ніхто я, мов підрізаний вітром листок. 8. Літо, до побачення! І за все за поля квітучії, ліс зеленокрилий. 9. Не сумуй вербо моя похила, що багряним листям одшуміла осені пора. 10. Зрештою, навчання триває і після закінчення школи. 11. На материні прохання, уявіть собі, ніхто не зважає. 12. Сергійко, здається, глянув не в очі, а в душу брата. Сподіваюся, я тобі до
Вивчаючи історію рідного краю, ми віддаємо шану всім героям, що полягли за його свободу.
Навчаючи дітей, вчителі сіють мудре, добре, вічне.