Невдовзі кожен з нас має обрати фах, який має визначити долю. Як же страшно помилитися у виборі майбутньої професії! Саме цей вибір для плину нашого життя цілком може стати вирішальним. Ви помічали, як багато навколо нас халтурників і невмійків? Якщо невмійко – це той, хто чогось не вміє, але може ще колись навчитися, то халтурник – це людина, усвідомлено байдужа до своєї праці. Халтурник – це безвідповідальний і ледачий ремісник, який так і не став і вже не стане майстром. Кажуть, що майстер – це той, хто знайшов своє покликання у праці. А ще кажуть, що справжнього майстра характеризують три ознаки. Перша – це високе професійне вміння, володіння тими прийомами, які забезпечують щонайвищий рівень роботи. Друга ознака – це творче ставлення до праці, своєрідний і неповторний "почерк”. Це те, що все виконане майстром робить неповторним, а самого майстра – незамінним. І, нарешті, третьою ознакою справжнього майстра є його прагнення прислужитися людям, бути їм по-справжньому корисним. Ви можете заперечити: хіба ота корисність така вже необхідна? Навчився щось робити вправно, то й роби! Аби платили побільше. Та виявляється, все не так просто. Якщо праця майстра не є корисною людям, то й майстерність виявиться позбавленою смислу, навіть може суперечити інтересам людей, стати аморальною. Кому спаде на думку визнати майстром кишенькового злодія? Або славетного шахрая, "великого комбінатора” Остапа Бендера? Або здібного вченого – героя роману Герберта Уеллса "Людина-невидимка”, який і не думав про те, щоб його відкриття стало для людей корисним. Знайти своє покликання – значить виявити себе у праці, яка найкраще відповідала б складові душі, нахилам, здібностям. Пам’ятаєте ідею "сродної праці” Григорія Сковороди? Самим лише навчанням створити майстра неможливо. Необхідна гармонія особистості з обраною професією. Тобто відповідність того, чого людина прагне, з тим, на що ця людина спроможна. Як було б прикро поповнити собою лави узаконених дипломами немайстрів! Щоб цього не сталося, потрібно одне: правильно обрати професію, відчувши своє покликання. А для цього необхідно навчитися правильно оцінювати себе. Це тільки на перший погляд просто, а насправді – немає нічого складнішого. Отже, пізнай себе - і знайдеш своє покликання треба переказ твору дам коронку і )
Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотині. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялись у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею сам собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища (З роману П. Загребельного «Диво»).
Текст 2
Біля св. Софії. Як тут тихо, як одразу входиш у світ високого,— сама молиться душа… Могутні тучі каштанів безшелесно стоять на варті золотих верхів… Боже, яке щастя, що цей шедевр у нас є, що він нас єднає!
Софія — душа Києва, душа України. Ніде так, як тут, не почуваєш силу творчого генія, могутній поетичний дух нашого народу. Витвір справді бого-натхненний, як казали колись… І може, вища сила відвела в останню мить чорну руку руйнівника (Зі щоденника О. Гончара).
Текст 3
Мовчить собор. Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу… він стоїть, думає свою одвічну думу. Про що вона? Усе тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею. Ще, здається, недавно рипіли гарби повз нього зі снопами, клекотіла революція на цьому майдані соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежі, то радісно, то тривожно будили передмістя… Поглядом болю і туги дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув, і крики надії, і залізні туркоти війни, і її, ще страшнішу тишу… (З роману О. Гончара «Собор»).
Які художні засоби використано в текстах? Чи передають вони авторські враження й емоції?
Які образні вислови добирають письменники до собору?