Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини — невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від долі української мови.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
Не варто ототожнювати особистість із індивідуальністю, бо особистість є вищою, тобто надіндивідуальною. Кожен із нас народжується особистістю, лише ВИБІР (навіть щохвилинний) може спричинити або деградацію, яка призводить до втрати особистості, або певну досконалість (тобто досконалість життя для конкретної особистості). Цей вибір – вчинки, в яких людина заявляє про себе, вирізняючись як особистість серед інших, або, в яких вона нівелює себе не з фізичної, проте з духовної сторони. Я = особистість. Ми можемо й не помітити, як втратимо це Я, але тоді ми перестанемо усвідомлювати свою унікальність, свої вади й переваги. Думаю, аби особистісна досконалість на зайшла в глухий кут, то треба інколи вдаватись до стану рефлексії: досить поглянути на себе збоку, пізнати самого себе, реально оцінювати, а не переоцінювати.
Особистісне ядро людини – це стержень, із якого все починається й завершується, тобто він поєднує в собі внутрішній світ людини й її поведінку ззовні: містить все й генерує те «все» в діяльності; в стержні зосереджене вольове начало. На мою думку, особистісне ядро – це добро і зло (а вже ми самі обираємо між цими двома поняттями), виховання (близьких та суспільства) й самовиховання, синтез волі, свободи, розуму.
Вплив. Вважаю, що особистість здатна як і здійснювати масовий вплив на інших, нав’язуючи, або, підштовхуючи їх до спільного знаменника – якоїсь своєї ідеї, так і ніколи не розвинутися повноцінно: здеградувати повністю чи зупинитись на певному етапі розвитку. Якщо все ж одна особистість в змозі бути рушієм глобальних переворотів, то чи не варто прагнути розвивати своє власне Я?
простим називається речення, яке має тiльки одну граматичну основу.