Війна… Як багато говорить це слово. Війна страждання ма-терей, сотні загиблих солдатів, сотні сиріт і родин без батьків, моторошні спогади людей. Та й нам, що не видели війни, не до сміху
У цьому путівнику фотографія камери катувань, а на стіні цієї моторошної кімнати напис: “Залиш надію всяк сюди вхідний”. Ці страшні рядки мене злякали, вони як погроза. Моторошно ста-новится на душі
Яке горе випробовували люди, коли в будинок прихо-дила похоронка. И все-таки такі родини сподівалися на те, що чоловіки й діти повернуться додому. Страшно при думці, що війна може початися. Адже вона не може тривати вічно.
Не можна воювати безперервно. Треба думати й про дітей, і про матерів, і про всіх людей перш, ніж почати війну. Мені подобається фраза : “Люди, давайте жити дружно
Осіння пора! Як заворожує вона своєю красою. Але найбільш чаруючим і гарним постає перед нами осінній ліс.
Чудово, неначе в казці! Все навколо виблискує під яскравими промінчиками лагідного сонечка. Вже не почуєш веселих пісень дзвінкоголосих пташок. З дерев повільно опадає останнє листя, наче пофарбоване чарівним пензлем у жовтогарячий колір. Воно замріяно кружляє у повільному таночку, поки тихо долетить до землі. Приємно йти доріжкою, коли під ногами лагідно шарудить різнобарвний килим осені. А вітерець, пустотливо граючись, розносить по всьому лісу приємні пахощі достиглих ягід. Поважно хитають маленькі ялинки та високі сосни своїми вічнозеленими верхівками, ніби мирно розмовляючи між собою. Тільки свіжий подих вітру інколи порушує цю розмову. Аж ось у густих вітках блискавично промайнула і миттєво сховалась руденька білочка — весела сусідка всіх дерев і невпинна трудівниця.
Де-не-де з-під опалого листя виглядають маленькі боровички, лисички, підберезовики.
А високо в блакитному небі безперестанку пливуть темно-сині хмаринки, нагадуючи своїми обрисами різних казкових персонажів. Розсікаючи небесну блакить, повагом летять і зажурливо курличуть журавлі.
Як хороше, як гарно навкруги тобі, осінь, за цю красу!
Війна… Як багато говорить це слово. Війна страждання ма-терей, сотні загиблих солдатів, сотні сиріт і родин без батьків, моторошні спогади людей. Та й нам, що не видели війни, не до сміху
Солдати служили чесно, без користі. Вони захищали отече-ство, рідних копіювання заборонене © 2005 і близьких. Жорстоко фашисти ставилися до російських людей, солдатам. Я дивилася знімки музею “Пам’яті загиблих”.
У цьому путівнику фотографія камери катувань, а на стіні цієї моторошної кімнати напис: “Залиш надію всяк сюди вхідний”. Ці страшні рядки мене злякали, вони як погроза. Моторошно ста-новится на душі
Яке горе випробовували люди, коли в будинок прихо-дила похоронка. И все-таки такі родини сподівалися на те, що чоловіки й діти повернуться додому. Страшно при думці, що війна може початися. Адже вона не може тривати вічно.
Не можна воювати безперервно. Треба думати й про дітей, і про матерів, і про всіх людей перш, ніж почати війну. Мені подобається фраза : “Люди, давайте жити дружно